Відповідно до Конституції України (ч. 2 ст. 19) органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Тому цілком виправдано, що статус місцевого самоврядування та його органів визначається саме законами. Проте чинний Закон "Про місцеве самоврядування в Україні" відкриває шлях до розвитку власної нормотворчості територіальних громад. Йдеться про так зване статутне право. У цьому Законі зазначається, що з метою врахування історичних, національно-культурних, соціально-економічних та інших особливостей здійснення місцевого самоврядування представницький орган місцевого самоврядування на основі Конституції України та в межах цього Закону може прийняти статут територіальної громади села, селища, міста, який підлягає державній реєстрації в органах Міністерства юстиції України, а, отже, набуває правового характеру [13]

У статуті мають визначатися форми та умови реалізації права участі членів територіальної громади в здійсненні місцевого самоврядування. Повинні також бути деталізовані повноваження, місцевої ради щодо формування виконавчого органу, порядку призначення посадових осіб, проведення конкурсів на заміщення вакантних посад, інші кадрові питання. Особливості формування контрольних чи ревізійних органів влади також можуть бути передбачені в цьому документі. У тому числі статутом можуть бути врегульовані питання діяльності депутатів, порядок підготовки до розгляду питань на засіданнях ради, порядок участі у засіданнях громадськості; питання розв'язання конфліктів у раді; порядок оприлюднення прийнятих радою рішень та порядок одержання мешканцями копій прийнятих рішень. Окремим розділом такого статуту мають бути врегульовані питання матеріального і фінансового характеру, а саме матеріально-фінансові засади місцевого самоврядування, порядок встановлення місцевих податків та зборів, порядок формування та здійснення місцевого бюджету та контроль за його виконанням, відносини комунальної власності. Особливу увагу тут слід звернути на чітке розмежування і регламентацію повноважень на місцевому рівні, які мають пряме відношення до регулювання підприємницької діяльності як головного напряму розвитку суспільних відносин у формуванні демократії в умовах становлення ринкової системи [68, с. 40].

Отже, проблема гарантій місцевого самоврядування відіграє важливу роль у його нормальному функціонування. Адже, належним чином законодавчо закріплені гарантії місцевого самоврядування забезпечать автономію місцевого самоврядування, обмежать свавільне втручання окремих органів державної влади у місцеві справи, а також закріплюють фінансово-матеріальну базу за органами місцевого самоврядування.

Матеріальна основа місцевого самоврядування

Реальність та ефективність місцевого самоврядування визначається передусім матеріально-фінансовими ресурсами, які є у розпорядженні органів самоврядування й забезпечують реалізацію широкого кола заходів соціально-культурного та комунально-побутового характеру, скерованих на задоволення потреб населення.

Всесвітня Декларація місцевого самоврядування та Європейська хартія місцевого самоврядування передбачають вагомі гарантії фінансової та матеріальної самостійності органів місцевого самоврядування при здійсненні своїх повноважень. Так, відповідно до Всесвітньої Декларації місцевого самоврядування [2] місцеві органи влади повинні мати право на відповідні фінансові кошти, відокремлені від коштів інших рівнів управління, та вільно розпоряджатися грошовими надходженнями в межах своїх повноважень.

Відповідно до ст. 9 Європейської хартії місцевого самоврядування: місцеві власті мають право, в рамках національної економічної політики, на свої власні адекватні фінансові ресурси, якими вони можуть вільно розпоряджатися в межах своїх повноважень. Обсяг фінансових ресурсів місцевих властей відповідає функціям, передбаченим конституцією або законом. Фінансові системи, які складають підгрунття ресурсів місцевих властей, мають достатньо диверсифікований і підвищувальний характер і повинні забезпечувати можливість приводити наявні ресурси, наскільки це практично можливо, у відповідність до реального зростання вартості виконання завдань місцевих властей [3].

Матеріально-фінансова основа місцевого самоврядування складається із двох частин: матеріальної та фінансової. Матеріальну частину становлять комунальна (муніципальна) власність, а також майно, яке знаходиться у державні й власності та яке передане в управління органам місцевого самоврядування, яке служить для задоволення потреб територіальної громади. Фінансову частину складають місцеві бюджети та інші фінансові ресурси місцевого самоврядування.

Правовий режим майна місцевого самоврядування вперше знайшов своє відображення у Законі України "Про власність" [10], відповідно до якого в Україні визнавалась державна власність, до якої належать загальнодержавна (республіканська) власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність). Тобто комунальна власність визнавалася частиною державної власності. Конституція України визнала комунальну власність однією із самостійних форм власності (ст. 41). [1]. Таке ж положення містить ст. 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні". Вказане свідчить про еволюцію розуміння комунальної власності від сприйняття її як частини державної власності, до визнання комунальної власносі окремим, самостійним видом власності.

Відповідно до ч.5 ст.60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" [13]. Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об'єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об'єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду. Тобто відповідно до даної статті органи місцевого самоврядування мають широкі повноваження щодо управління комунальною власністю [66, с.39].

Чинне законодавство, нажаль, дозволяє центральним органам державної влади змінювати правовий режим майна об'єктів комунальної власності, вилучати їх із власності територіальних громад, примусово включати в комунальну власність, покладати на органи місцевого самоврядування невластиві їм функції та завдання без