Відповідно до чинного законодавства існують два види місцевих бюджетів: поточний та бюджет розвитку. До недавнього часу існувала проблема, яка полягала у тому, що у чинному законодавстві (відповідно до діючого на той час Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні") не було належним чином відокремлено поточних бюджетів від бюджетів розвитку місцевого самоврядування. У чинному Бюджетному Кодексі дана проблема майже вирішена, оскільки дано офіційне визначення бюджету розвитку місцевих бюджетів. Таке закріплення, на думку В.С. Куйбіди, сприятиме пожвавленню інвестиційної активності місцевої влади [41, с.120].

Місцевий бюджет має дохідну та видаткову частини. В юридичній літературі доходи місцевих бюджетів поділяються на закріплені та регулюючі. Закріпленими є доходи, для включення яких до відповідного бюджету не потрібно рішення органу влади вищого рівня, вони надходять до бюджетів або повністю, або в чітко визначеній частці без щорічного затвердження розміру їх частки. У Бюджетному кодексі дані закріплені доходи визначаються як доходи місцевих бюджетів, що не враховуються при визначенні обсягу між бюджетних трансфер, тобто коштів, які безоплатно і безповоротно передаються з одного бюджету (у даному випадку - державного) до Іншого (місцевого).

Відповідно до ст. 69 Бюджетного Кодексу, до доходів місцевих бюджетів, що не враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів, належать, зокрема, місцеві податки і збори, що зараховуються до бюджетів місцевого самоврядування, 100 відсотків плати за землю — для бюджетів міст Києва та Севастополя; 75 відсотків плати за землю — для бюджетів міст республіканського Автономної Республіки Крим та міст обласного значення; 60 відсотків плати за землю — для бюджетів сіл, селищ, міст районного значення та їх об’єднань; податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів у частині, що зараховується до відповідного бюджету; плата за забруднення навколишнього природного середовища у частині, що зараховується до відповідного бюджету; фіксований сільськогосподарський податок у частині, що зараховується до бюджетів місцевого самоврядування; плата за оренду майнових комплексів, що знаходяться у комунальній власності; надходження від місцевих грошово-речових лотерей; власні надходження бюджетних установ, що утримуються за рахунок коштів відповідного бюджету; податок на прибуток підприємств комунальної власності; та ін. [7].

Дана система доходів місцевих бюджетів містить чимало проблем. Осноною з них є те, що органи місцевого самоврядування не мають достатньої фінансової бази для здійснення своїх повноважень. Існуюча в Україні система оподаткування недосконала [38, с.43].

Основною частиною власних надходжень місцевих бюджеті вє надходження від податків і зборів. Відповідно до ст.15 Закону України «Про систему оподаткування» до місцевих податків належать: податок з реклами та комунальний податок. До місцевих зборів (обов’язкових платежів) належать: збір за припаркування автотранспорту; ринковий збір; збір за видачу ордера на квартиру; курортний збір; збір за участь у бігах на іподромі; збір за виграш на бігах на іподромі; збір з осіб, які беруть участь у грі на тоталізаторі на іподромі; збір за право використання місцевої символіки; збір за право проведення кіно- і телезйомок; збір за проведення місцевого аукціону, конкурсного розпродажу і лотерей; збір за видачу дозволу на розміщення об’єктів торгівлі та сфери послуг; збір з власників собак [17].

Вказані податки і збори є неосновними в системі держави, тобто такими, надходження від яких є значними у системі оподаткування. Вони не дають достатньо коштів для фінансового забезпеченості місцевого самоврядування, тож в багатьох випадках місцеве самоврядуання не виконує повною мірою свої повноваження. Водночас виникає сумнів правомірності віднесення низки обов'язкових платежів до загальнодержавних: податків на промисел, на майно підприємств, на нерухомість, з власників транспортних засобів, плати за землю, плати за забруднення довкілля. Адже логіка встановлених податків передбачає необхідність компенсувати певних витрат, що здійснюється саме на місцях. До того ж саме податки, позначені як загальнодержавні, є основним джерелом фінансування витрат місцевих властей. З іншого боку, частина обов'язкових платежів, віднесених до загальнодержавних всупереч здоровому глузду фактично перетворюється на місцеві [69,с.68].

В зв»язку з тим, що існує невідповідність між повноваженнями і функціями місцевого самоврядування та обсягом фінансування їх діяльності. Місцеві бюджети наразі є збитковими. Тобто, грошових коштів недостатньо для нормального функціонування територіальної громади. В зв»язку з цим держава змушена так чи інакше фінансувати діяльність органів місцевого самоврядування. Відсутність належних коштів компенсується шляхом надання дотацій і субвенцій. Така державна політика не може йти на користь місцеому самоврядуванню, так як системна нестача коштів по-перше, робить неможливим нормальне виконання органами місцевого самоврядування своїх функцій, і, по-друге, на практиці підриває незалежність місцевого самоврядування від держави.

Позитивним є надання державою дотацій і субвенцій, спрямованих на розвиток місцевого самоврядування. Прикладом цього може слугувати Постанова Кабінету Міністрів України «Про розподіл обсягів субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам для фінансування у 2006 році програм - переможців Всеукраїнського конкурсу проектів та програм розвитку місцевого самоврядування 2005 року» від 9 лютого 2006 р. N 127. Відповідно до вказаної Постанови, субвенції з державного бюджету надано місцевим бюджетам для фінансування у 2006 році конкретних програм розвитку місцевого самоврядування. При цьому, державне казначейство перераховує субвенцію на рахунки відповідних розпорядників коштів місцевих бюджетів за умови здійснення пропорційного співфінансування за рахунок місцевого бюджету згідно з укладеними договорами між відповідним органом місцевого самоврядування, проект або програму якого визнано переможцем, і дирекцією вказаного конкурсу [28].

В якості висновку слід зазначити, що місцеве самоврядування є визнаним у демократичних країнах інститутом, сутність