Так, відомий автор О.Ященко ще на початку XX ст. зазначав, що самоврядування є формою здійснення державних функцій за допомогою тією чи іншою мірою незалежних від держави осіб та установі. Інший — Ю.Панейко — писав, що самоврядування є спертою на приписи закону здецентралізованою державною адміністрацією, виконуваною локальними органами, які ієрархічно не підлягають іншим органам і є самостій-ними в межах закону і загального право-вого порядку.

В цьому ж дусі ви-словлювався Г.Барабашев, який вже за наших часів розглядав місцеве самовря-дування як «державну владу особливого роду». Він називав міфом «застарілу тео-рію місцевого самоврядування», вважаю-чи такою теорію природного права громади. Тим самим, на думку наведених і багатьох інших авторів, природа місцево-го самоврядування дістає вияв це в існу-ванні якоїсь окремої, «недержавної» вла-ди, а у його бутті як явища, інтегрованого зі сферою державного управління. Слід зазначити, що такий підхід загалом характерний для роз-винутих країн [73, с.44].

Місцеве самоврядування можна харак-теризувати й як одну з основ конституційного ладу. Його також треба сприйма-ти як одне з політичних прав, а саме — відповідне право громадянина, що про-живає у «самоврядній» адміністративно-територіальній одиниці. Нарешті, згідно з деякими конституційними формулю-ваннями, місцеве самоврядування — це форма реалізації принципу народного су-веренітету, або форма народовладдя. Роз-глянемо зазначені три аспекти сутності явиша місцевого самоврядування докла-дніше [36, с.90].

Місцеве самоврядування становить од-ну із засад конституційного ладу, або, як зазначено в ст. 2 Європейської хартії місцевого самоврядування, - прин-цип місцевого самоврядування визнаєть-ся в національному законодавстві і, у міру можливості, в конституції [3].

Засади конституцій-ного ладу є найважливішими положеннями Конституції, врегульовані нормами, котрі зви-чайно містяться у «засадовій» структур-ній частині основного закону. Такими, зокрема, є розділ І «Загальні засади» Конституції України та глава І «Основи конституційного ладу» Конституції Росії. Характерно, що її обох наведених при-кладах положення відповідних структур-них частин основних законів можуть бу-ти змінені у порівняно (з положенням ін-ших частин) ускладнений спосіб, тобто є «найжорсткішими». При цьомуі у першому і у другому випадку «засадничі» частини конституцій містять положення про самоврядування [47, с.84], [36, с.90].

В Консти-туції України це, по-перше, положення частини другої ст. 5, за яким народ здій-снює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування, і, по-друге, положення ст. 7, яке передбачає, що в Україні ви-знається і гарантується місцеве самовря-дування

У більшості інших випадків місцеве самоврядування, не будучи від-несеним до засад конституційного ладу, залишається одним з найважливіших конституційних інститутів. В Основному Законі цей інститут закріплений насамперед у розділі XI «Місцеве самовряду-вання» [1].

Місцеве самоврядування можна розг-лядати як одне з прав громадянина. Такий висновок можна зробити виходячи зі змісту ст. 38 Консти-туції України, якою встановлено, що громадяни мають право брати участь в управлінні державними справа-ми, у всеукраїнському та місцевих рефе-рендумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування» [1]. Слід зазначити, що вказана стаття є текстуальним запо-зиченням ст. 25 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права [5].

Відповідно до п.1 ст.3 Закону України «Про місцеве самовряду-вання в Україні» громадяни України реалізують своє право на участь у місцевому самовряду-ванні за належністю до відповідних тери-торіальних громад [13]. Це положення має ключовий характер: воно поєднує право на місцеве самоврядування як право гро-мадянина на участь у місцевому самовря-дуванні з правом на місцеве самовряду-вання як колективним правом, котре ха-рактеризує статус територіальної грома-ди [31, с. 54].

Колективне право на місцеве самовряду-вання фактично визнане цитованим ви-ще положенням частини першої ст. 140 Конституції України. Суб'єктом відпо-відного колективного права в цьому ви-падку визнана територіальна громада. Подібні підходи до визнання суб'єкта колективного права на місцеве самовряду-вання мають місце в деяких інших конституціях. Так, у ст. 42 Конституції Угор-щини встановлено, що об'єднання вибор-ців у общинах, містах, столиці та її районах, а також в округах мають право на місцеве самоврядування» [1].

Місцеве самоврядування іноді розгля-дають і як одну з форм реалізації принципу народного суверенітету, форм народо-владдя. При цьому вихідним є положення ч.2 ст. 5 Конституції України, відповідно до якого носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є на-род [1]. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Таким чином, положення Конс-титуції України щодо визначення місце-вого самоврядування грунтується на засадах саме вказаної теорії, зокрема на фактичному протиставленні державної влади і місцевого самоврядування, влас-не народу як суверена щодо держави і територіальної громади, як своєрідного «суверена» в межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці.

2.2. Правове регулювання місцевого самоврядування в Україні :

проблеми і перспективи

З часу набуття Україною статусу незалежної держави, було прийнято ряд нормативно-правових актів, які визначають правовий статус місцевого самоврядування. Першими з них були Закони «Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування» від 03.02.1994р. та «Про формування місцевих органів влади і самоврядування» від 07.12.1990р., які наразі втратили чинність. Був також прийнятий Закон «Про загальні засади місцевого самоврядування і місцевого господарства в СРСР» від 09.04.1990р., чинність якого офіційно не була скасована, проте, станом на теперишній час він втратив актуальність.

На сьогодні основними актами, що регулюють статус місцевого самоврядування в Україні, є Конституція України,