Демографічне обличчя Косово і Метохії декілька разів змінювалось в цьому сторіччі під впливом глибоких соціально-економічних змін, політичних переворотів і безладь, а також у результаті визвольної боротьби сербського і чорногорського народів проти Османської імперії і держав Осі. Протягом п'ятьох сторіч оттоманського поневолення через політику тиску Туреччина примушувала до масової втечі православних сербів і чорногорців із Косово і Метохії і переселенню в край албанців-мусульман із областей Албанії. Таким чином, співвідношення сербсько-чорногорського і албанського населення було суттєво порушено. Вже у 1929 році в населенні Косово і Метохії було 61 відсоток сербів і чорногорців і 39 відсотків інших. Після поразки Королівства Югославії в 1941 багато сербів були змушені залишити Косово під тиском албанських шовіністів і окупаційної влади. Поруч з цим йшло облаштування в Косово і Метохії албанців з Албанії та Туреччини, а також з інших європейських країн (Італії, Швейцарії, Австрії), де жили албанські емігранти. Земельна реформа, проведена за часів Королівства Югославії була анульована новим політичним режимом, і земля була розподілена винятково серед албанців, багато хто з яких були вихідцями з Албанії.

Тільки протягом Другої світової війни, приблизно 100 000 сербів і чорногорців було вислано з Косово і Метохії, така ж кількість албанців з Албанії була переселена на їхні місця. Після війни, тодішній югославський режим заборонив 1683 сербським сім’ям у поверненні у Косово і Метохію до своїх домівок.

Тенденція зростання албанського населення була офіційно зафіксована у 1961 році, коли перепис зареєстрував 646 605 албанців, або 67,1% від загального населення Косово і Метохії. Після 1961 року, це демографічне явище набуло драматичних змін. Тільки в період між 1968 і 1988 роками через виїзд слов`янського населення з Косово і Метахії, більш ніж 700 населених пунктів стали етнічно чистими. Згідно переписів 1971 і 1981 років доля албанців у населенні Косово і Метохії складала вже відповідно 73,7% і 77,5%. Аналіз проведений у 1991 році, що базувався на оцінках Центру Демографічного Дослідження (албанська спільнота бойкотувала перепис) свідчив на користь великого зростання кількості албанців, яка склала 1 607 690 чоловік, або 82,2% від загальної сукупності населення Косово і Метохії, тобто приблизно 16.5 відсотків від населення Республіки Сербія.

Очевидно, на тлі прогресивного росту албанського населення в 1961-1991 роках серед сербів і чорногорців відбувався зворотний процес. Їх кількість зменшилась не тільки у відносному, але також і в абсолютній величині. Якщо у 1961 році у Косово і Метохія мешкало 264604 сербів і чорногорців або 27,40% від загальної кількості населення, то у 1991 році їх кількість впала до 214 555, тобто до 11% від загального населення Косово і Метохії.

Після Другої світової війни комуністична влада Югославії прийняла Закон, що забороняє повернення сербів і чорногорців, хто лишив Косово, сподіваючись посилити довіру албанської національної меншості до нового режиму. Але цього не сталося. Албанські сепаратисти змушували сербських і чорногорських власників земельних ділянок, будинків та іншої власності лишати Косово і Метохію. Відповідно до офіційних даних, приблизно 400 000 сербів і чорногорців лишили Косово і Метохію за останні 40 років.

Повоєнна Югославія була побудована на федеральному принципі як держава-союз народів з однаковими правами і забезпеченням всіх прав національних меншостей. Відповідно до Конституції Федеративної Народної Республіки Югославії 1946 року, Войоводині був наданий статус області, насамперед по історичних причинах, і Косово передавалася Метохія. Розходження в стані Войоводини та Косово і Метохії, виражене в назвах "Область" і "Край", протрималося до 1963 року, коли був введений термін "Автономна Область".

Прийняттям Конституції 1974 року, структура керування в автономних областях стала ідентичної з тим, що було у Республіці Сербії, що означало, що область набувала статус краю (Автономний край Косово і Метохія набував прерогативи держави усередині держави). Оскільки рішення на федеральному рівні приймалися на основі консенсусу, то на додаток до голосів шести республік тепер потрібна була згода двох країв. Це був парадокс, що два краї часто голосували проти позиції їхньої держави - Республіки Сербії, невід'ємною частиною якої вони формально були. До того ж на додаток до Конституції Республіки Сербії, краї мали також їхні власні Конституції. Згідно зі статтею 280 своєї Конституції, Автономний край Косово і Метохія мав фактично рівні права з будь-якою республікою Югославії і навіть мав право укладати міжнародні угоди у сфері міжнародного політичного, економічного, культурного й іншого співробітництва. Це пояснювалось розвитком багаторічного співробітництва Косово і Метохії з Албанією Енвера Ходжи (обмін візитами, лекторами і книгами, результатом чого була сепаратистська ідеологічна обробка проти Соціалістичної Федеративної Республіки Югославії).

Політичні представники албанської національної меншості зайняли найвищі позиції в державі, партії й інших колективних органах управління. Значний політичний діяч Сінан Хасані, член албанської національної меншості, був Президентом Президентської Ради СФРЮ з 15 травня 1986 року до 15 травня 1987 року. Хоча край не мав права на самовизначення, але воно було зарезервовано за народами, безпосередньо складаючими СФРЮ.

Проте, навіть цей високий рівень автономії і національних прав не задовольняв албанських сепаратистів. У 1981 році, вони організовували руйнівне сепаратистське повстання, основне гасло якого був "Косово-республіка" (сепаратистські демонстрації повторялися декілька разів до 1989 року).