Гасло "Косово-республіка" складає базисну стратегію Албанського сепаратизму - перетворення Автономного Краю Косово і Метохії у республіку, що мала би право на відокремлення і згодом до анексії її Албанією. Албанські сепаратистські лідери в Косово і Метохії не зацікавлені правами національних меншостей узагалі, навіть менше в правах людини і фундаментальних свободах, але відкрито і вимагають незалежну державу. Широко відомо, що міжнародні документи не надають національним меншостям право створювати їхні власні держави і виходу зі складу існуючої держави. Курс албанських націоналістів міг привести лише до порушення територіальної цілісності Югославії, створення двох албанських держав, а в перспективі до реалізації ідеї єдиної “Великої Албанії”.
Нова Конституція Республіки Сербії була прийнята в 1990 році відповідно до діючого правового механізму за участю законних представників албанської національної меншості. Це подолало параліч Республіки Сербії, що на той час функціонувала як держава, складена також із двох квазідержав. Конституція 1990 року надала територіальну і культурну автономію Войоводині та Косово і Метохії, але без атрибутів держави (статті 108-112). Вони мають право регулювати питання економічного розвитку, фінансів, культури, освіти, інформації, використання мови, здоров'я і соціального захисту тощо. Устав — найвищий правовий акт Автономного краю, а його органами влади є Асамблея, Виконавча рада (уряд) і адміністративні органи. (Відповідно до документів другої зустрічі ОБСЄ — Конференції по людському виміру у Копенгагені 1990 року, члени національних меншин мають тільки право встановлювати локальні або автономні адміністративні органи). Відповідно до Конституції, Республіка Сербія гарантувала найвищий рівень, тобто автономію для Косово і Метохії та Войоводини, передбачені в міжнародних документах, ратифікованих Югославією. Відповідно до документів ОБСЄ, прийнятих у Копенгагені, члени національних меншин, з свого боку, зобов'язані бути лояльними до держави, чиїми громадянами вони є (стаття 37).
Конституція Союзної Республіки Югославії, проголошена 27 квітня 1992 року, гарантує повну рівність усім громадянам незалежно від їхньої національності, мови, релігії, політичного або будь-якого іншого переконання. Політика національної рівності — базисний політичний і конституційний принцип югославської держави, третю частину населення якої репрезентують національні меншини. Отже, із 144 статей Конституції Югославії, одна третя частина присвячена правам національних меншин та людським і цивільним правам. Статті 46 і 47 спеціально присвячені національним меншинам і гарантують їм право на освіту й інформацію їхньою батьківською мовою, також як і право утворювати освітянські та культурні організації й асоціації. Стаття 48 гарантує право національних меншин підтримувати міжнародні відносини в Югославії і поза її межами з представниками своєї нації в інших державах і приймати участь у міжнародних неурядових організаціях, але не на шкоду Югославії або однієї з республік, що входять до її складу.
Проте албанські сепаратисти обрали формою своєї боротьби проти Сербії фактичну відмову від участі у житті держави і, зокрема, від використання прав, наданих етнічним албанцям Конституцією. Албанці не приймали участі у виборах суддів – при їх участі судовий корпус в Косово і Метохії був би повністю албанським, у виборах до місцевого парламенту вони отримали б 80 відсотків місць, у виборах до сербського парламенту – у них було б там 30 з 250 чоловік, у виборах до федерального парлманенту, де вони могли б мати 12 із 178 представників. Албанцями були створені паралельні системи освіти та охорони здоров”я.
В останні місяці албанські сепаратисти, створивши Визвольну армію Косово, захопили контроль над 40 відсотками території краю. Коли ж сербські сили почали застосовувати проти них тверді заходи, сепоратисти намагалися використовувати цивільне населення як живий щит, що заборонено сучасним гуманітарним правом. Це, зрозуміло, призвело до жертв серед населення, що викликало співчуття у світової громадськості. Проалбанські засоби масової інформації активно стали розкручувати гасло так званої “гуманітарної катастрофи”.
Для країн НАТО, ряду членів Ради безпеки ООН це стало головним аргументом у намаганні остаточного вирішення “сербського питання”. Мало хто при цьому згадав дійсну катастрофу 1995 року понад 200-тисячного сербського населення Сербської Країни, яке було вигнане за кілька днів з своїх осель хорватськими військами. Ця вибірковість світової спільноти зайвий раз засвідчила реальність подвійних стандартів щодо сербів і звичайно не сприятиме стабілізації у Косово і Метохії.
У випадку бомбардування Югославії авіацією НАТО юридична кваліфікація цієї акції досить очевидна. За визначенням, прийнятим Генеральною Асамблеєю ООН в 1974 році, до актів агресії відносяться і “бомбардування військовіми силами держави території іншої держави”, причому у цьому документі спеціально підкреслюється, що “жодні міркування, будь то політичного, економічного, військового чи іншого характеру, не можуть служити виправданням агресії”.
Нещодавно угодою про міжнародний контроль за ситуацією в Косово такий розвиток подій, начебто виключений. Проте показово, що спецпредставник США Річард Холбрук раптом заговорив не про автономію Косово, про що завжди йшла мова у рішеннях контактної групи, а про самовизначення Косово, під яким сепаратисти однозначно розуміють його повне відокремлення від Югославії.
На нашу думку, для всієї Європи існує єдине рішення цього гострого конфлікту. Воно полягає у наданні Косово і Метохії самого вищого рівня автономії і самоврядування (наприклад, як це зроблено у Фінляндії стосовно Аландських островів) при гарантуванні прав і свобод людини всім мешканцям краю і при збереженні територіальної цілісності Югославії.
Література:
1.Бажова А.П. Россия и югославяне в конце XYIII – начале XIX века /РАН, ин-т российской истории. – М. 1996.-192с.
2.Гиренко Ю.С. Советско-югославские отношения (страницы истории) – М: Международные отношения, 1983- 192с.
3. История Югославии. В 2-хт. – М,: изд-во АН СССР,