Хрестові походи

План.

1. Вступ

2. Початок Хрестових походів

3. 1й Хрестовий похід

4. 2й Хрестовий похід

5. 3й Хрестовий похід

6. 4й Хрестовий похід

7. 5й Хрестовий похід

8. 6й Хрестовий похід

9. 7й Хрестовий похід

10. 8й Хрестовий похід

11. Закінчення Хрестових походів

12. Наслідки Хрестових походів

13. Список використаної літератури

Вступ.

Хрестові походи (Х. п.) – військові експедиції, що мали інтереси християнської релігії й церкви, які направлялись спочатку (з кінця 11 ст.) на Схід проти мусульман, а потім також проти єретиків і язичних народів. Х. п. на Сході проти мусульман тяглися безупинно два сторіччя, до самого кінця 13 ст. Їх можна розглядати як одну з найважливіших стадій тієї боротьби між Європою й Азією, що почалася ще в стародавності й не кінчена дотепер. Вони знаходяться в одному ряді з такими фактами, як греко-перські війни, завоювання Олександра Великого на Сході, навала на Європу арабів і потім османських турків. Х. п. не були випадкові: вони були неминучі як обумовлена духом часу форма зіткнення двох різних світів, не розділених природними перешкодами. Результати цього зіткнення виявилися надзвичайно важливими для Європи: в історії європейської цивілізації Х. п. створили епоху.

Протилежність між двома світами, азіатським і європейським, що жваво почувалася й раніше, особливо загострилася з тих пор, як поява ісламу створила різку релігійну протилежність між Європою й Сходом. Зіткнення обох світів стало неминучим, тим більше, що як християнство, так і іслам однаково вважали себе покликаними до панування в усьому світі.

Початок Хрестових походів.

Швидкі успіхи ісламу в першому сторіччі його існування грозили серйозною небезпекою європейської християнської цивілізації: араби завоювали Сирію, Палестину, Єгипет, Північну Африку, Іспанію. Початок 8 сторіччя був для Європи критичним моментом: на Сході араби завоювали Малу Азію й були загрозою Константинополю, а на Заході намагалися проникнути за Піренеї. Перемоги Лева Ісавра й Карла Мартелла врятували Європу від безпосередньої небезпеки, а подальше поширення ісламу було зупинено незабаром політичним розкладанням мусульманського світу, що був доти страшний саме своєю єдністю. Халіфат роздрібнився на частини, що ворогували одна з одною. У другій половині 10 ст. східна імперія, що постійно залишалася передовим постом Європи проти Азії, одержала навіть можливість повернути дещо із загубленого раніше: Ничипір II Фока завоював у арабів Кріт, частину Сирії, Антіохію. В 11 ст. положення справ на Сході знову змінилося в несприятливому для християн змісті. Візантійський престол після смерті Василя II (1025) займали слабкі государі, притому безперервно перемінялися. Слабість верховної влади виявилася ще небезпечною для Візантії тому, що саме в цей час східній імперії стала погрожувати серйозна небезпека і в Європі, і в Азії. У Передній Азії сельджукскі турки робили свій наступальний рух на Захід, що призвело до освіження й небезпечного зосередження сил ісламу. Турки-сельджуки під керівництвом Шакир-бека (пом. 1059) і Тогруль-бека (пом. 1063) підкорили своїй владі більшу частину Ірану й Месопотамії. Син Шакира, Алп-арс-лан, спустошив Вірменію, потім значну частину Малої Азії (1067-1070) і взяв у полон, при Манцікерті, імператора Романа IV Діогена (1071). Між 1070 і 1081 сельджуки відняли в єгипетських Фатимидрів Сирію й Палестину (Єрусалим – в 1071-73, Дамаск – в 1076), а Су-лейман, син Кутулмуша, двоюрідний брат Тогруль-бека, відняв до 1081 у візантійців всю Малу Азію; Нікея стала його столицею. Нарешті, турки взяли й Антіохію (1085). Знову, як в 8 ст., вороги були під самим Константинополем. У той же час європейські провінції імперії піддавалися (з 1048) безперервним вторгненням диких печенігів і узів, які робили страшні спустошення іноді під самими стінами столиці. Особливо важким був для імперії 1091: турки, із Чахою на чолі, підготовлювали напад на Константинополь з моря, а печенегська орда стояла на суші під самою столицею. Імп. Олексій Комнін не міг сподіватися на успіх, ведучи боротьбу одними своїми військами: його сили були в значній мірі вичерпані за останні роки у війні з італійськими норманами, що робили спроби затвердитися й на Балканському півострові.

На Заході до кінця 11 ст. цілий ряд причин створив настрій і обстановку, сприятливі для заклику на боротьбу з невірними, з чим і звернувся туди імператор Олексій: надзвичайно підсилилося релігійне почуття й розвився аскетичний настрій, що знаходив собі вираження у всякого роду духовних подвигах, між іншим і в численних паломництвах. Особливо багато прочан здавна направлялося в Палестину, до Труни Господньої. Араби не перешкоджали таким паломництвам, але християнське почуття іноді сильно ображалося проявами мусульманського фанатизму. Уже тоді, під враженням цієї події, папа Сергій IV проповідував священну війну, але безуспішно. Ствердження в Палестині турків зробило паломництва християн набагато більше важким, дорогим і небезпечними: пілігримам набагато частіше доводилося ставати жертвами мусульманського фанатизму. Розповіді пілігримів, що поверталися, розвивали в релігійно настроєних масах західного християнства почуття болю про сумну долю св. місць і сильне обурення проти невірних. Крім релігійного одушевлення, були й інші мотиви, що могутньо діяли в тім же напрямку. В 11 ст. ще не зовсім стихла пристрасть до пересувань, що становила як би останні відгомони великого переселення народів (нормани, їх пересування). Ствердження феодального ладу створювало в лицарському класі значний контингент осіб, що не знаходили на батьківщині доповнення своїм силам (напр., молодші члени баронських родин) і готових йти туди, де була надія знайти що-небудь краще. Тяжкі соціально-економічні умови захоплювали в Х. п. велику