Акки йшла погано внаслідок розбратів між французьким і англійським королями, а також між Гвидо Лузиньянським і маркграфом Конрадом Монферратським. Тільки 12 липня 1191 Акка здалася після майже дворічної облоги. Конрад і Гвидо примирилися вже після узяття Акки; перший був визнаний спадкоємцем Гвидо й одержав Тир, Бейрут і Сидон. Незабаром після цього відплив на батьківщину Пилип II, із частиною французьких лицарів, але Гуго Бургундський, Генріх Шампанський і багато інших знатних хрестоносців залишилися в Сирії. І після узяття Акки хрестоносці діяли в'яло й не зважувалися напасти на Єрусалим. Нарешті, у вересні 1192 було укладене перемир'я із Саладином: Єрусалим залишився у володінні мусульман, християнам було лише дозволене відвідувати св. місто. Після цього відплив у Європу король Ричард. Обставиною, що трохи полегшила положення хрестоносців, була смерть Саладина в березні 1193: поділ його володінь між його численними синами стало джерелом міжусобиць серед мусульман. Незабаром, висунувся брат Саладина, Аль-Маликаль-Адиль, що опанував Єгипет, південну Сирію й Месопотамію й прийняв титул султана.
Після невдачі третього хрестового походу у Св. Землю став збиратися імператор Генріх VI, що прийняв хрест у травні 1195; але він помер у вересні 1197. Деякі загони хрестоносців, що відправилися раніше, все-таки прибули в Акку. Трохи раніше імператора вмер Генріх Шампанський, котрий був одружений на вдові Конрада Монферратського й носив тому ієрусалимську корону. Королем обраний був тепер Амальрих Кіпрський (брат Гвидо Лузиньянського), що одружився на вдові Генріха. Тим часом воєнні дії в Сирії йшли невдало: значна частина хрестоносців повернулася на батьківщину. Біля цього часу німецьке госпітальне братерство св. Марії, засноване під час 3-го Х. п., було перетворено в Тевтонський духовно-лицарський орден. Незабаром папа Інокентій III став проповідувати новий, 4-й хрестовий похід.
4й Хрестовий похід
Полум'яний проповідник Фулько з Нейі вмовив прийняти хрест графа Тібо Шампанського, Людовика Блуаського й Шартрського, Симона Монфортського й багатьох лицарів. Крім того, дали обітницю йти у Св. Землю граф Балдуїн Фландрський і його брати Євстахій і Генріх. Граф Тібо незабаром умер, але в Х. п. взяв участь ще Боніфацій Монферратський.
У той час як хрестоносці збиралися відплисти в Єгипет, улітку 1201 в Італію прибув царевич Олексій, син осліпленого в 1195 візантійського імператора Ісаака Ангела. Він просив у папи й Гогенштауфенів допомоги проти свого дядька, узурпатора Олексія III. Пилип Швабський був одружений на сестрі царевича Олексія, Ірині, і підтримав його прохання. Втручання в справи Візантійської імперії обіцяло більші вигоди венеціанцям; тому Енріко Дандрло також став на сторону Олексія, що обіцяв хрестоносцям щедру винагороду за допомогу. Хрестоносці, взявши в листопаді 1202 для венеціанців місто Зару (замість недоплачених грошей за перевіз), відплили на Схід, улітку 1203 висадилися на березі Босфору й стали штурмувати Перу. Після декількох невдач імп. Олексій III утік, і сліпий Ісаак був знову проголошений імператором, а його син – співправителем. Незабаром почалися розбрати між хрестоносцями й Олексієм, що не міг виконати своїх обіцянок. Уже в листопаді того ж року це привело до ворожих дій. 25 січня 1204 нова революція в Константинополі скинула Олексія IV і звела на престол Олексія V (Мурзуфла). Народ був незадоволений новими податками й відібранням церковних скарбів для сплати хрестоносцям домовленої винагороди. Ісаак помер; Олексій IV і обраний ним імператором Канабус були задушені по наказу Мурзуфла. Війна із франками йшла невдало й при новому імператорі; 12 квітня 1204 хрестоносці взяли Константинополь, при цьому загинула безліч пам'ятників мистецтва. Олексій V і Феодор Ласкарис, зять Олексія III, утікли (останній – у Нікею, де й залишився), а переможці утворили Латинську імперію. Для Сирії найближчим наслідком цієї події було відволікання відтіля західних лицарів. Крім того, могутність франків у Сирії послаблялася ще боротьбою між Боемундом Антиохийським і Львом Вірменським. У квітні 1205 помер ієрусалимський король Амальрих; Кіпр одержав його сина Гуго, а ієрусалимську корону успадковувала Марія Іоланта, дочка маркграфа Конрада Монферратського і Єлизавети. За її малолітством керував Іоанн Ібелін. В 1210 Марію Іоланту видали заміж за хороброго Іоанна Бриєннського. З мусульманами хрестоносці жили в цей час здебільшого у мирі, що був дуже вигідний Аль-Малику-Аль-Адилу: завдяки йому він зміцнив свою владу в Передній Азії і Єгипті.
У Європі успіх 4-го Х. п. знову пожвавив хрестоносну запопадливість. До 1212 відноситься хрестовий похід дітей. У Франції з'явився проповідником якийсь хлопчик, пастух Этьєн. Релігійна екзальтація зібрала довкола нього юрбу дітей і дорослих. Хрестоносці сіли в Марселі на кораблі й частиною загинули від бури, частиною же, як говорять, дітей продали в Єгипет у рабство. Подібний рух охопило й Німеччину, де хлопчик Микола зібрав юрбу дітей тисяч в 20. Більша частина їх загинула або розсіялася по дорозі (особливо багато загинуло їх в Альпах), але деякі дійшли до Бриндизи, звідки повинні були повернутися; більша частина їх також загинула.
5й Хрестовий похід
Тим часом на новий заклик Інокентія III відгукнулися англійський король Іоанн, угорський Андрій II і, нарешті, Фрідріх II Гогенштауфен, що прийняв хрест у липні 1215. Початок походу призначений було на 1 червня 1217. Справу Інокентія III (помер у липні 1216) продовжував Гонорій III. Хоча Фрідріх II відклав похід, а Іоанн англійський помер, все-таки в 1217 у Св. Землю відправилися значні загони хрестоносців, з Андрієм II угорським, герцогом Леопольдом VI австрійським і Оттоном Меранським на чолі. Воєнні дії