8й Хрестовий похід

Тим часом Людовик IX знову прийняв хрест. За ним пішли його сини Пилип, Іоанн Тристан і Петро Алансонський, граф Пуатье, граф Артуа (син загиблого в Мансуре Роберта Артуа), король Тібо Наваррський і інші. Крім того, обіцяли йти в похід Карл Анжуйський і сини англійського короля Генріха III, Едуард л Эдмунд. У липні 1270 Людовик відплив з Егморта у Кальяни. Вирішено було почати похід завоюванням Тунісу, що було б вигідно для Карла Анжуйського (брата Людовика Святого), але не для християнської справи у Св. Землі. Під Тунісом серед хрестоносців відкрився мор: умер Іоанн Тристан, потім папський легат і нарешті (25 серпня 1270) сам Людовик IX. Після прибуття Карла Анжуйського був укладений з мусульманами мир, вигідний для Карла. Хрестоносці покинули Африку й частину їх відплила в Сирію, куди в 1271 прибули також англійці. Бибарс продовжував брати гору над християнами, взяв кілька міст, але спроба його завоювати Кіпр не вдалася. Він уклав із християнами перемир'я на 10 років і 10 днів і зайнявся боротьбою з монголами й вірменами. Спадкоємець Боемунда VI, Боемунд VII Трипільський, платив йому данину. Папа Григорій X намагався, але без успіху, організувати новий Х. п. Обіцяли йти у Св. Землю багато хто (у тому числі Рудольф Габсбурзький, Пилип Французький, Едуард Англійський, Іаков Арагонський і інші), але ніхто не виконав обіцянки. В 1277 помер Бибарс і почалася боротьба за його спадщину. Безладдя йшли й серед християн. В 1267, зі смертю короля ієрусалимського Гуго II (син Генріха I Кіпрського), припинилася чоловіча лінія Лузиньянов; влада перейшла до Гуго III, принцові антиохійському. Марія Антиохійска, вважаючи себе спадкоємицею ієрусалимської корони, поступилася свої домагання Карлу Анжуйському, що опанував Аккою і вимагав, щоб його визнали королем. Гуго III помер в 1284; на Кіпрі йому успадковував його син Іоанн, але він помер уже в 1285. Брат його Генріх II вигнав з Акки сіцілійців і одержав корону кіпрську й ієрусалимську.

Закінчення Хрестових походів.

Тим часом відновилися ворожі дії проти мусульман. Султан Келаун взяв Маркаб, Маракію, Лаодікею, Тріполі (Боемунд VII помер в 1287). Хрестоносна проповідь не чинила більше на Заході колишньої дії: Захід під впливом самих Х. п. зневірився у можливості подальшої успішної боротьби з ісламом; колишній релігійний настрій слабшав, розвивалися світські прагнення, виникали нові інтереси. Син Келауна, Малик-аль-Ашраф, взяв Акку (18 травня 1291). Король Генріх покинув обложене місто й відплив на Кіпр. Після Акки впали Тир, Сидон, Бейрут, Тортоза; християни втратили всі свої завоювання на сірійському березі. Маса хрестоносців загинула, інші виселилися, переважно на Кіпр. На Кіпр пішли після падіння Акки й іоанніти. Тамплієри перебралися спочатку також на Кіпр, потім у Францію; Тевтонський орден знайшов собі ще раніше нове поле дії на півночі, серед прусів.

Думка про повернення Св. Землі не була, однак, остаточно залишена на Заході. В 1312 папа Климент V проповідував хрестовий похід на В’еннському соборі. Небагато государів дали обіцянку йти у Святу Землю, але ніхто не пішов. Кілька років через венеціанців Марино Сануто склав проект Хрестового походу й представив його папі Іоанну XXII; але час Х. п. пройшов безповоротно. Кіпрське королівство, підкріплене франками, що бігли туди, довго ще зберігало свою незалежність. Один з його королів, Петро I (1359-69), об'їхав всю Європу з метою підняти Х. п. Йому вдалося завоювати й ограбувати Олександрію, але удержати її за собою він не зміг. Остаточно послабили Кіпр війни з Генуєю, і після смерті короля Іакова II острів потрапив у руки Венеції: вдова Іакова, венеціанка Катерина Корнаро, по смерті чоловіка й сина змушена була поступитися Кіпр своєму рідному місту (1489). Республіка св. Марка володіла островом майже ціле сторіччя, поки його не відняли в неї турки. Вірменія, доля якої із часу першого Х. п. була тісно пов'язана з долею хрестоносців, відстоювала свою незалежність до 1374, коли мамелюкський султан Ашраф підкорив її своїй владі. Коли османські турки затвердилися в Малій Азії, перенесли свої завоювання в Європу й стали грозити християнському миру серйозною небезпекою, Захід намагався організувати Х. п. і проти них. Так, наприклад, в 1396 зібралося значне хрестоносне військо під керуванням угорського короля Сигізмунда, графа Іоанна Неверського й інших; але при Нікополі турки нанесли йому страшної поразки. Той же характер носив похід, що скінчився загибеллю польського короля Владислава під Варною. Загалом, проповідь папами Х. п. для надання допомоги східної імперії, що гинула, не знаходила на Заході співчуття, і Константинополь упав. Останнім хрестовим походом проти турків можна вважати війну 1683. На Заході Х. п. направлялися проти мусульман Іберійського півострова, проти язичників - вендів, прусів, ливів і естів, проти єретиків – наприклад, проти альбігойців і гуситів, і проти православних (Х. п. шведів, під начальством Биргера, при Олександрі Невському).

У числі причин невдалого результату Х. п. у Св. Землю