Ліга Націй у жовтні 1937 р. висловила свою моральну підтримку Китаю, засудивши японську агресію. Брюссельська конференція, скликана Лігою На-цій у листопаді 1937 р., ще раз засудила агресивні дії Японії. У відповідь уряд Каноє відмовився від участі у конференції, ігнорувавши декларацію, прийняту її учасниками.

11 листопада 1937 р. японські війська зайняли Шанхай, а через два дні Нанкін. З січня 1938 р. японці розпочали бомбардування південних китайських міст. У жовтні 1938 р. були окуповані важливі стратегічні центри Південного Китаю Кантон і Ханькоу. 22 грудня 1938 р. прем'єр Каноє в урядовій декларації оголосив про встановлення «нового порядку у Східній Азії». Японія вимагала приєднання Китаю до Антикомінтернівського пакту, визнання ним Манчжоу-го та розміщення японських військових баз на китайських територіях.

4. Створення Ліги Націй.

Система післявоєнного врегулювання, створена на основі Версальського договору, зумовила потребу у спеціальній міжнародній організації, яка отримала назву Ліги Націй. Ідея її створення виникла у різних країнах наприкінці першої світової війни, коли численні людські жертви, руйнація, зубожіння, що випали на долю народів воюючих держав, викликали широке розповсюдження пацифістських настроїв.

Зважаючи на громадську думку, президент США В.Вільсон вніс ідею заснування Ліги Націй у свої «14 пунктів», опубліковані 8 січня 1918 р.

На Паризькій мирній конференції під головуванням американського президента діяла спеціальна комісія для укладання статуту Ліги Націй. Запропоно-ваний нею проект статуту був схвалений і внесений до Версальської системи мирних договорів як їх складова частина. Статут підписали 44 держави, в тому числі «первісні члени» Ліги — ЗІ країна, союзники у війні проти німець-кого блоку. До Ліги приєдналося ІЗ держав, які у війні участі не брали.

Керівними органами Ліги були Асамблея, Рада та постійний секретаріат на чолі з генеральним секретарем Ліги Націй. Спочатку Рада Ліги Націй складалася із 4-х постійних членів: Великобританії, Франції, Італії та Японії. США не входили до Ліги Націй, оскільки американський сенат не ратифікував її статут. На певний термін обиралися чотири непостійні члени Ради Ліги Націй. Усі ухвали Асамблеї і Ради Ліги Націй, за винятком чисто процедурних рішень, приймалися одноголосне.

У структурі Ліги Націй були міжнародні організації, постійні та тимчасові комісії, що мали статус допоміжних органів. Деякі з них, зокрема Міжнародна організація праці (МОП) і Постійна палата міжнародного правосуддя, мали статус автономних органів у структурі Ліги. Штаб-квартира Ліги Націй роз-міщувалася в Женеві.

Статут цієї представницької Міжнародної організації вимагав обмеження озброєнь до мінімуму, необхідного для національної оборони, декларував прин-цип гарантії територіальної цілісності країн-членів Ліги Націй. Згідно з стату-том Ліга Націй повинна була вжити негайних і рішучих заходів для упереджен-ня (припинення) будь-якої війни і забезпечення миру.

Проти держав-агресорів, у відповідності зі статутом. Ліга Націй мала право застосовувати дипломатичні, політичні та економічні санкції. Вона могла втручатися у суперечки між державами, які не були її членами. Ліга виробила також порядок управління колишніми колоніальними володіннями Німеччини, заселеними арабами, що були у складі колишньої Турецької імперії.

Ліга Націй була ефективним знаряддям підтримки Версальської системи. Разом з тим її фундатори переслідували свої меркантильні інтереси у міжнарод-них справах. Так, Великобританія і Франція намагалися забезпечити для себе провідні позиції у світовій і європейській політиці.

Радянський Союз до 1934 р. не був членом Ліги Націй як держава, яка відмовилася від виконання багатьох міжнародних зобов'язань і проголосила метою своєї зовнішньої політики світову революцію. На початку 20-х років через зусилля Німеччини та держав, невдоволених результатами Версальського договору, роль Ліги Націй поступово занепадає.

5. Напад Італії на Ефіопію.

Після приходу до влади фашистів вони вступили на шлях відкритої боротьби проти незалежних держав підготовка Італії для нападу на Ефіопію почалась ще в 1925 році. Спочатку її хотіли анексувати мирним шляхом за допомогою договору про дружбу від 1928 року. Однак це не вдалося. Тоді починаючи з 1932 почалась серйозна підготовка до нападу на Ефіопію. В італійських колоніях Еритреї, Сомалі, Лівії зосереджувались війська, відновлювались та будувались нові військові бази, аеродроми, морські порти. За три роки в колоніях було зосереджено біля 13.000 тисяч військовослужбовців. Для ведення війни Італія різко збільшила закупки зброї, літаків та стратегічної сировини. Стурбовані Англія та США у 1935 році ввели заборону на продаж зброї агресору – Італії та її жертві – Ефіопії. Вночі 3 жовтня 1935 року без об’яви війни італійські війська напали на Ефіопію. Ефіопські війська відчували гостру потребу в зброї, бувши озброєні гвинтівками старого зразку не могли дати достойну відсіч загарбникові. Хоча вони проявили велику стійкість та мужність в боях. Під танками, літаками та отруйними речовинами вони стримували напад майже сім місяців. Столиця Аддис-Абеба пала 5 травня 1936 року. Імператор Хайле Селассіе покинув країну. Вже 9 травня коли в руках італійців знаходилась третина Ефіопії Муссоліні об’явив про остаточне завоювання та приєднання Ефіопії до своїх володінь.

6. Захоплення Німеччиною Данії, Норвегії, Голландії.

Протягом кількох днів у вир другої світової війни були втягнуті великі й малі держави 3 вересня 1939 року уряди Англії і Франції оголосили війну Німеч-чині, але понад сім місяців ніяких бойових дій на Західному фронті не велося. Цей період іронічно називали «сидячою» або «іграшковою» війною Проте на морі німецький