Молодий підручний з'їв бутерброд,

відкинув брудний пакет і праздно

сидить ще кілька довгих хвилин.

На ньому штани із саржі, він голий

до пояса, на голові в нього

жовті волосс і засалена,

але все-таки яскрава червона кепка.

Він ліниво сидить на сходах,

притуленої до вершини кладки,

він широко розставив коліна...

У своєму протесті, у своїй агресивності, у своїх фантазіях бітники зайшли занадто далеко. Дж. Тайтелл писав у книзі “Нагие ангели”, самому серйозному, мабуть, дослідженні на цю тему, що вони починали з того, що “розглядали себе як знедолені суспільства, що поклоняється ворожій культурі, як провісників нового відношення до того, що вважати розсудливим і етичної, як художників, що діють лише для самих себе і не шукають визнання і слави”.

Напевно, вони і впрямь не могли навіть мріяти про ту славу, що прийшла до них так легко, так швидко. Літературні читання, що ввійшли в звичай, у підвалах будинків, що пустували, де селилися ті, що зібралися з усіх кінців Америки “розбиті”, швидко приїлися і набридли і публіці, і самим поетам...

Серце зупинилося,

Ще раз закурюю

Думаю про Ділане Томаса,

Джоні Кітсе, Марио Ланца, інших

божевільних.

Ковтаю траву.

Занурююся в бачення.

Бачу Лик Божий.

Умираю.

Спробуйте як-небудь

зробити це...

“Я люблю божевільних, таких, котрі скажено хочуть жити, скажено хочуть говорити, скажено хочуть врятуватися, котрые хочуть мати усі відразу, що ніколи не позіхають і ніколи не говорять пошлостей, а завжди горять, горять, горять”, - говорить герой Керуака.

“Буддизм, практика медитації, психоделики, відкриті форми вірша... Це був пошук більш відкритого, дослідження його границь. Керуак “горів” мистецтвом і попивав. Берроуз експериментував з морфієм і незабаром, до нещастя, утягся. Ми усі небагато покурювали маріхуану, роки з 45-го”, - згадує Гинзберг.

Бітники взяли занадто високий “акорд”, їхній протестуючі голоси були так голосні, так надривні, що зрештою зірвалися на фальцет. Вони змогли запропонувати своєму поколінню тільки один спосіб боротьби із суспільством, з якого вони викинули себе за шиворот”, - відхід від нього, відхід у себе, у “інші сфери”, у дзен-буддизм, у”радісну злочинність”(Дж.Керуак), у зухвалу-навмисну гомосексуальность і наркотики (У.Берроуз, що проголосив, що “кращий Вихід це Вхід”)...

Символично назва роману Керуака - “На дорозі”. Дорога (пригадуються фільми Вендерса й Антониони ) - це нескінченна і безглузда утеча від благополуччя буржуазного побуту, від пуританства і святенництва “суспільної моралі”, від традицій цивілізації споживання, утеча куди завгодно, у нікуди...

Часи були развеселые. Уже підірвали атомну бомбу.. Ужу щосили лютувала “холодна” війна і сенатор Маккарти з товариші, що таврували і знищували щосили “комуністичну чуму” і “червону заразу” (до таким минулому прилічені наркотики, гомосексуалізм, а пізніше і рок-н-рол). А отут саме, дуже вчасно і до речі, Кен Кизи, майбутній автор “Польоту над гніздом зозулі”, відкрив можливість немедикаментозного застосування сильного галлюциногена ЛСД, що раніше застосовувалося в психіатрії для лікування маніакальних психозів. Саме на цих “таблетках від життя”, оспіваних “Beattles” у пісні “ Люси в небесах з алмазами”, і виріс вигадливий рахитичный виродок - американське авангардне мистецтво... Америці стояла війна у В'єтнаму і студентській революції (і та, і інша закінчилися поразкою)...

Сопливая романтика Керуака була з захватом прийнята першими хиппи, що довели її до абсурду. Безглузді худосочні “квіти”, довговолосі “непротивленці”, велелюбні пацифісти з їх примітивним “Make love not war!”, адепти “вільної любові” - усі вони ґрунтовно потоптали американські дороги з рюкзаками за спиною, понаписали кілограми віршів, наробили купи любові, насовершали дивних і несподіваних учинків...(Спустя десятиліття “рюкзачная революція” глухою луною відгукнулася й у Радянському Союзі - ті ж рюкзаки, тієї ж дороги, майже такий же “комсомольський” запал, такої ж убогі Каэспэшные пісеньки, намету, багаття і привали. От тільки гомосексуалісти, наркотики і рок-н-рол були трохи пізніше!)

Дурна кров накопичувалася занадто довго, вона повинна була знайти собі вихід. Джими Хендрикс, Дженис Джоплин, Джим Моррисон і багато інших геніальних музикантів Америки знайшли цей вихід і самі вилетіли в нього разом з тим брудом, разрушшительной і агресивною енергією, “чернухой”,

які були сконцентровані в їхній полунаркотическом-полусумасшедшем творчості. У літературі повинний був з'явитися хтось, хто міг би зробити те ж саме. І перш, ніж тупе американське кіно цілком профанувало керуаковскую “Ідею Дороги”, зробивши її сюжетом нескінченних голлівудських виробів, у літературу ввалився брудний і огидний Вільям Берроуз.

Його “Голий сніданок” замкнув ланцюг Вихід-Вхід більш ніж наочно.

Ідеї відправлялися тільки в “Вихід”....”