Інше - ІСТОРІЯ СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ
31

вмираючих: "Дочку мою відведи й оживи, - говорила мати лихварю, - і так буде вона твоєю рабинею; мені ж дай срібла, щоб я могла поїсти". В багатих будинках було безліч рабів і наложниць, і в той час як вмираючі лежали на дорогах, через глухі стіни лунали звуки музики: там бенкетували і веселилися. Оголені дівчата танцювали серед наїдків і фонтанів, що били вином: "Ти ж, Гільгамеш, наповнюй свій шлунок, веселися день і ніч, щодня влаштовуй свята, танцюй і тріумфуй..."

ПРИШЕСТЯ СПРАВЕДЛИВОСТІ

У середині III тисячоліття ненависть, що наповнювала міста, нарешті, прорвалася зовні. Почалися війни між шумерськими общинами, війни не на життя, а на смерть. Як не схожі були ці перші війни землеробів на колишні сутички мисливських родів. Міста оточувалися кількома рядами стін із зубчатими вежами і глибокими ровами. Щорічно після збору урожаю ополчення сусідніх міст зустрічалися в кривавих битвах. На поле бою виходили тисячі воїнів; вони шикувалися щільними рядами, виставляючи через щити списи з мідними наконечниками. Мідь, що була раніше рідкістю і прикрасою, стала металом війни і зброєю перемоги. Багаті і знатні одягали мідні шоломи і стискали в руках мідні сокири; вожді-жреці йшли в бій на незграбних колісницях, запряжених ослами. Перед фалангою "мідних воїнів" розсипом бігли голі бідняки - у них були тільки пращі, якими вони метали у ворогів обпалені на вогні глиняні шарики.

Град каменів барабанив по щитах і шоломах; потім починалася жорстока січ, під бойовими сокирами розсипалися щити і тріщали кістки. Полонених не брали; переможені бігли під захист стін свого міста, і починалася облога, яка рідко призводила до успіху: у шумерів ще не було облогової техніки. Простоявши кілька місяців під стінами міста, переможці йшли, щоб після збору урожаю почати все спочатку. Коли місто, нарешті, вдавалося взяти штурмом, починалася кривава розправа: чоловіки, діти, старики, старі падали під бойовими сокирами; вулиці і площі були завалені трупами. Жінок гвалтували і в'язали ременями; їх чекала доля рабинь і наложниць: їм ставало улещувати своїх нових господарів, танцювати і співати для них пісні.

Така було життя в Шумері у середині III тисячоліття до нашої ери. Ущільнення виплеснулося в світ загальною війною, насильством і смертю. Загальна війна, нарешті, відкрила очі людям, і вони усвідомили, що не можна битися за життя поодинці, треба залишити розбрати і згуртуватися пліч-о-пліч, треба бути милосердними до ближнього свого, треба підтримати ближнього, щоб він підтримав тебе. Серед людей з'явилися пророки, які закликали до милосердя і любові; вони показували на небо і стверджували, що їхніми вустами говорить бог. Ймовірно, першим таким пророком, попередником Христа і Мухаммеда, був Енметена з міста Лагаша. Близько 2350 року до нашої ери Енметена проголосив з вершини зіккурату свого храму про початок Великої Справедливості.

Пізніше, коли відшуміли битви і революції, Справедливість стала великим звичаєм Сходу, що увійшов в його плоть і кров. У день Справедливості над царським палацом підіймали золотий факел, і, углядівши його, жителі міст і сіл підіймали факели у себе, передаючи довгождану звістку далі. Справедливість означала звільнення рабів і скасування боргів, бідняки могли отримати назад свої продані за борги поля - і життя починалася знов під покровом великої Справедливості. Іноді про Справедливість забували - тоді з'являлися нові пророки, які знов вказували на небо: Христос, Маздак, Мухаммед. Вони говорили людям одне і те ж: "Всі люди брати", "возлюби ближнього свого, як самого себе", "хто не працює - той не їсть". Пророки затвердили віру в Бога, підтримуючого справедливість, і люди стали ототожнювати справедливість з богами - богами небесними і земними.

Пришестя Справедливості було разом з тим пришестям Земного Бога - монарха або царя. Бог охороняв справедливість на небі, цар - на землі. Спадкоємці великого пророка і революціонера Енметени стали царями, що стежили, "щоб сироті і вдові сильна людина нічого не заподіяла". Царя звали "великою людиною", "лугалем", і спочатку лугалями ставали жреці, енсі, яким на час війни вручалася військова диктатура разом з титулом "великої людини". Коли війна стала постійною і загальною, лугаль перетворювався на царя; монархія вийшла до народу, взута в солдатські чоботи. Війна визначала все життя суспільства - і монархам довелося брати на себе управління господарством храму, а потім регулювати життя приватних господарств. Царі завели чиновників-писарів, які проводили переписи людей, землі і хлібних запасів; чиновники стежили за роботою на полях і збирали податки.

У колишні часи суд вершила знать за своїми примхами - царі дали народу закони, вирізані на камені. "Тоді-то, мене, Хаммурапі, назвали на ім'я, - свідчить вступ до законів царя Хаммурапі, - щоб справедливість в країні була встановлена, щоб погубити беззаконних і злих, щоб сильний не гнобив слабого, щоб плоть людей була задоволена..." Відтепер цар став "живим законом", охоронцем справедливості.

Близько 2315 року цар міста Аккада Саргон після кровопролитної війни об'єднав Дворіччя і проголосив себе "Лугалем Країни". За легендою, Саргон був сином водоноса, і зображення малюють його як простого воїна на чолі селян-ополченців. Саргон прославився своїми перемогами, його звали "царем битв", він завоював землі "від Верхнього до Нижнього моря" і досяг "Країни заходу сонця". Саргону і його сину Рімушу доводилося боротися із заколотами міської знаті, яка не бажала втрачати

---

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10