Умови воєнного часу вимагали, щоб губернатор, як керівник місцевої адміністрації, був наділений реальною владою, що дозволяла б йому швидко й оперативно приймати потрібні рішення. У його підпорядкуванні - сили міліції штату. Конституціями деяких штатів передбачалося, що в перервах між сесіями асамблей губернатор мав право вводити ембарго на торгівлю терміном до 1 місяця.

“Вони стали в більшому ступені відповідальні перед народом, чим їхні попередники в колоніальний період. Стали набагато більше американцями по своєму досвіді, світогляду і кар'єрі,” - Д.Т.Мейн.

Те ж саме відносилося і до верхньої палати асамблей штатів - сенату. На відміну від нижньої палати - палати представників - для тих, хто обирався в сенат, був потрібний більш високий майновий ценз. У 10 колоніях законодавчі асамблеї складалися з 2 палат. В інших сенату взагалі не була й асамблея була однопалатною. Там, де мався сенат, він складався з представників вищих шарів суспільства - найбільш заможних і іменитих жителів штатів. У Нью-Джерсі, Меріленді і Південній Кароліні це положення закріплене Конституцією. Представникам соціальних низів і навіть середніх шарів доступ у верхню палату утруднений. Д.Мейн говорить: “якщо оцінювати місце верхніх палат у політичному спектрі американських штатів, вони містилися правіше центра.”

Особливо значним змінам піддалися нижні палати законодавчих асамблей.

Хоча колоністи і захищали привілею, який вони користалися до 1763 року, тільки в ході революційно - визвольної боротьби вони зуміли домогтися демократизації політичного життя Америки. В основному, був змінений майновий ценз і для виборців і для тих, хто міг бути обраний до складу асамблеї.

Важлива ознака демократизації законодавчих асамблей - більш пропорційне представництво в них жителів різних районів штатів. У складі нижніх палат законодавчих асамблей збільшилася кількість делегатів від фермерів і ремісників - людей середнього статку. Конституції мали загальні риси, але багато в чому відрізнялися друг від друга, відбиваючи особливості політичної обстановки в різних штатах.

Найвищою мірою показова для умов становлення нової державної влади картина склалася в Мериленде. 21 травня 1776 року місцева законодавча асамблея прийняла резолюцію, відповідно до якої її делегатам на Континентальному конгресі рекомендувалося голосувати проти проголошення незалежності. Хоча всупереч цій інструкції делегати Мериленда підтримали Декларацію незалежності, більшість політичних лідерів цієї колонії були набудовані проти незалежності, побоюючись, що відділення від Англії серйозно ускладнить внутрішнє становище і приведе до безладь.

“Їхні найгірші побоювання, - писав американський історик Р.Хофман, - підтверджувалися”. Ще з осені 1775 року “безладдя в колонії неухильно розросталися”, а після липня 1776 року положення стало погіршуватися “особливо швидко”. З різних місць надходили повідомлення про ріст заколотних настроїв серед білих і чорних, рабів, мастерових, фермерів. За словами Р.Хофмана, політичні лідери Меріленда “безпосередньо відчули подих жаху і невизначеності”. Погроза народного повстання постійно маячила перед їхнім поглядом, а страх перед виступом низів визначав тактику пануючого класу.

Характеризуючи прийняту в Мериленде Конституцію, Д.Мейн назвав його “суперечливим документом”, тому що вона ставила метою забезпечити “збалансоване” керування і контроль над “волею народу” відповідно до політичної концепції вігів.

У результаті роботи мерілендського конвенту в серпні - вересні 1776 року була прийнята Конституція, доповнена потім у листопаду декларацією прав.

За даними Р.Хофмана при колоніальному режимі унаслідок високого майнового цензу 90% дорослого чоловічого населення позбавлені були права займати виборні посади. Існували такі серйозні обмеження на право брати участь у виборах. Говорячи про цілях політичних лідерів, представників “народної партії”, що очолила роботу зі створення нового уряду Мериленда і виробленню нової конституції, Р.Хофман відзначав: “чого вони дійсно хотіли, так це суспільства порядку, керування яким залишалося б у руках багатих і знатних людей”.

При виборах делегатів у конвент, що приймав конституцію, політичні лідери Мериленда були одностайні в тім, що брати участь у голосуванні можуть тільки обличчя, що мають достатній майновий ценз. Керівники Меріленда домоглися найвищою мірою консервативної конституції, що закріпила владу за великими плантаторами.

Правляча верхівка підготувала звіт, що конституція ще не є гарантією суспільного спокою. По всій території Мервленда прокотилися хвилювання. Побоювання підтвердилися - ситуація розжарювалася, у результаті чого паралельно з обговоренням конституції конвент розглядає Декларацію прав, для того, щоб зм'якшити народне невдоволення.

Для зміцнення положення верхівки, асамблея схвалює два законодавчих акти: про зміну податкової системи і про правила оплати боргів, що задовольняли у відомій мері вимоги низів.

Віргінія - першої з американських колоній прийняла конституцію, ставши самостійним штатом ще до проголошення Декларації незалежності США. 18 червня 1775 року віргінський конвент схвалив Декларацію, що проголосила право на життя, волю і власність. Декларація штату установила, що основою нової влади є принцип народного суверенітету, що закони можуть прийматися і скасовуватися тільки “представниками народу”, обраними в асамблею. Вона проголосила волю печатки, віросповідання і право рішення споровши в суді присяжних. Проект Декларації був запропонований багатим віргінськ плантатором і суспільним діячем Джорджем Мейсоном.

29 червня 1776 року схвалена віргінська конституція. Вона носила помірний характер, відбиваючи настрою учасників конвенту, більшість з який були плантаторами, що не мали “ні найменшого бажання вести справу до політичної