З дня закінчення війни на заводах і фабриках США спостерігалося падіння заробітної плати. Заробітна плата скорочувалася номінально і реально. Вона падала номінально через припинення понад визначену роботу, за рости цін на предмети першої необхідності , зокрема на продукти харчування.

Після закінчення війни деякі профспілки вимагали підвищення заробітної плати на 30%, для того щоб компенсувати ріст вартості життя. Капіталісти заперечували, посилаючись на те що ріст заробітної плати спричинить за собою підвищення цін на промислову продукцію, у результаті чого буде інфляція , чревата небезпеками для економіки країни. Офіційні обстеження і звіти доводили, що положення в промисловості таке, що заробітна плата може бути підвищена на 25% без підвищення цін на промислові вироби . Монополії, ставлячи своєю метою розгром профспілок і приняти е реакційного антиробочого законодавства, ігнорували ці доводи, упорствовали і провокували страйку.

Багато капіталістів були упевнені, що компенсацію втрат підприємств у результаті страйків візьме на себе держава на основі акта конгресу 1942р., що передбачав компенсацію у виді скорочення податків за військові і післявоєнні витрати і збитки, зв'язані з реконверсією промисловості. Така впевненість ще більше збільшувала завзятість монополії в боротьбі з робітниками.

Наприкінці 1945 р. на нараді представників 12 найбільших корпорацій з капіталом у 1 млрд. кожна було вирішено спільно бороти проти якого б то ні було підвищення заробітної плати.

Уряд Трумена зайняло спочатку офіційно примирливу позицію. У листопаду 1945 р. президент США скликав конференцію представників великого капіталу і лідерів профспілок. Трумен бажав продемонструвати, що в конфліктах між працею і капіталом він за прикладом Франкліна Рузвельта виступає посередником. Однак до цього часу страйкуючі робітники вже мали випадок бачити дійсні наміри президента Трумена.

30 січня 1946 р. конгресмен з Південної Дакоты К. Кейз уніс драконівський білль проти страйків. Наприкінці травня обидві палати конгресу схвалили цей білль. “Білль Кейза” не тільки урізав права робітників на страйки, але фактично скасував багаторічні завоювання трудящих США. Пункт, що містився в ньому, про покарання страйкуючих робітників за те, що вони “заважають торгівлі між штатами”, означав скасування закону Клейтона 1914 р., означав, що існуючий з 1890 р. антитрестовський “акт Шермана” буде надалі цілком спрямований проти робітників і їхніх союзів. Відповідно до цього закону “ кожне об'єднання у формі чи тресту в іншій формі, що обмежує торгівлю між окремими штатами, вважається незаконним.

25 травня 1946 р. палата представників поспішно схвалила антиробочий законопроект, запропонований Труменом. Вона обговорювала його менш 40 минут. голова Конгресу продуктивних союзів у телеграмі, розісланої членам сенату, охарактеризував цей законопроект як “спробу протягти через конгрес США закон, єдиною метою якого є знищення робочого руху в країні”. Колишній міністр фінансів Генрі Моргенау заявив, що “Трумен вирішив відкрито й остаточно відмовитися від спадщини Рузвельта”.

Рішення палати представників викликало таке збурювання у всіх профспілкових організаціях, а також в інших прогресивних колах, що навіть сенат змушений був зм'якшити цей законопроект-вилучити з нього параграф про примусову мобілізацію страйкуючих робітників у збройні сили.

Страйку служили только приводом для відкритого походу реакції. Дискусія в сенаті підтвердила, що справа не стільки в страйках, скільки в загальній політиці монополістичного капіталу США, обраної їм при рішенні проблем внутрішнього і міжнародного становища, що склалося в підсумку другої світової війни.

Похід реакції за ліквідацію так називаного рузвельтовского спадщини далеко не обмежувався кампанією за заборону страйків. Сюди додалася, як побачимо далі, і антикомуністична істерія, і скажена активність комісії з розслідування антиамериканської діяльності, і перевірка лояльності, і багато чого іншого. Але, повідомляючи похід за повернення до дорузвельтовским порядків, монополістичний капітал США по досвіду реакції в інших країнах в епоху імперіалізму направив насамперед головний вогонь проти вирослих і зміцнілих у роки президентства Франкліна Рузвельта профспілок, проти організованих робітників.

4. Від ізоляціонізму до претензій на керівництво

світом

Друга світова війна поклала кінець ізоляціонізму як впливовому напрямку в зовнішній політиці США.

У дійсності ізоляціонізм остаточно не забутий. У всякому разі, під час війни неодноразово про нього нагадували в політичних колах США.

Незабаром після закінчення війни, 19 грудня 1945 р., президент Трумен у посланні конгресу США заявив: “ чиПодобається це нам чи ні, ми усі повинні визнати, що перемога, що ми одержали, поклала на американський народ постійний тягар відповідальності за керівництво світом”.

В зовнішній політиці США давно виробився своєрідний метод, прийом, властивий американської дипломатії і характерний для неї. Цей прийом зводиться до того, що Вашингтон декларує визначену доктрину в питаннях, життєво важливих для інших країн і інтереси третіх держав, що торкається, не запитуючи ні тих, ні інших. На підставі однобічної декларації державний департамент привласнює собі визначені міжнародні права, праці, щоб інші держави визнавали, дотримували і поважали їх.

Уперше такий дипломатичний метод був застосований у 1823 р., коли була оголошена “доктрина Монро”, як Америка із середини 20 в. відрізняється від Америки першої чверті 19 століття. Разом з тим старі і нові зовнішньополітичні доктрини мають дуже істотні риси. “Доктрину Монро” у дні її виникнення намагалися виправдати тим, що вона має “ справедливий початок”, “прогресивну сторону”, що вона спрямована проти небезпеки агресії з боку найбільших європейських держав у Західній півкулі, де повсталі народи бороли за незалежність, за самостійне державне існування.

Питання про тім, чи керувалися ініціатори “доктрини Монро” справедливим, прогресивними