й Іраку звернення, у якому призвав їх утриматися від усіх збройних акцій і вирішити суперечку мирними засобами. Ірак у відповідь висунув три умови припинення війни: Іран повинен визнати його домагання на Шатт-ель-Араб і спірну територію в районі Мусіана і повернути арабським країнам три острови в Перській затоці - Великий і Малий Томб і Абу-Мусу. 28.11.1980р. Рада Безпеки ООН на екстреному засіданні одноголосно прийняла резолюцію № 479, що закликала Іран і Ірак утриматися від подальшого застосування сили, і зажадала від них прийняття послуг посередників для врегулювання конфлікту. Одночасно резолюція призивала всі інші держави виявляти стриманість і не робити будь-яких дій, що могли б мати наслідком розширення конфлікту.
29.09.1980р. Саддам Хусейн заявив, що Ірак відгукнеться на заклик Ради Безпеки до закінчення воєнних дій і посередницьких зусиль, якщо Іран також прийме цю резолюцію. Однак голова іранського меджлісу Хашемі-Рафсанджані заявив, що "не може бути і мови про мир чи компроміс" з Хусейном, тому що він "продажний злочинець".
30 жовтня Рада Безпеки знову розглянула ситуацію, що склалася в зв'язку з ірано-іракською війною і закликала сторони врегулювати конфлікт шляхом політичного діалогу. 12 листопада Генеральний секретар ООН призначив відомого політичного діяча, голову соціал-демократичної партії Швеції Улофа Пальме своїм спеціальним представником для сприяння врегулюванню ірано-іракського конфлікту. У тому ж місяці У.Пальме побував в Ірані та Іраці для з'ясування позиції обох країн.
Надалі У.Пальме ще тричі (у січні, лютому і червні 1981р.) відвідав Тегеран і Багдад, де провів з керівниками воюючих країн серію переговорів. У ході цих переговорів Іран висунув три умови припинення війни: беззастережний вивід іракських військ з іранської території, виплата Іраком компенсацій за збитки, нанесені Ірану, визначення і покарання агресора. Ірак відкинув їх і, таким чином, посередницька місія У.Пальме закінчилася безрезультатно.
4.10.1982р. на прохання Іраку було скликане засідання Ради Безпеки. На ньому була прийнята резолюція № 522, у якій знову містився заклик до воюючих сторін до негайного припинення вогню, виводу військ до міжнародно визнаних кордонів. Однак Іран відмовився визнати законність резолюції на тій підставі, начебто Рада Безпеки займає проіракську позицію. До того ж головою Ради Безпеки в той момент був представник короля Йорданії – держави, глава якої, за оцінкою іранців, був "помічником Саддама в агресії проти Ірану".
31.10.1983р. Рада Безпеки прийняла резолюцію № 540, що уповноважила Генерального секретаря ООН продовжувати посередницькі зусилля з метою мирного врегулювання конфлікту і знову закликала воюючі сторони утриматися проти будь-яких дій, що загрожували б світу і безпеці, а також екології в районі Перської затоки. Навесні 1985р. Генсекретар ООН Перес де Куельяр направив керівникам Ірану й Іраку листа, в якому призвав їх прийняти посередницькі зусилля з метою досягнення миру. Однак Іран відкинув ці пропозиції, наполягаючи на задоволенні своїх колишніх вимог.
У лютому 1986 р. питання про ірано-іракський конфлікт знову обговорювалося на засіданнях Ради Безпеки. Ірану та Іраку знову було запрпоновано негайно припинити усі воєнні дії на суші, на морі та у повітрі, і відвести війська до міжнародно визнаних кордонів.
До врегулювання конфлікту докладали зусиль Рух неприєднання, Організація ісламської конференції (ОІК), ООП, а також Алжир і ряд інших держав. Причиною невдачі посередницьких місій, що починалися в рамках ООН і інших міжнародних організацій, довгий час була повна несумісність позицій сторін, що брали участь у конфлікті.
Нарешті 20 липня 1987 р. Рада Безпеки ООН прийняла резолюцію № 598, у якій зажадала від Ірану й Іраку негайного припинення вогню, всіх операцій на суші, на морі й у повітрі, відводу військ до міжнародно визнаних кордонів, і направлення групи спостерігачів ООН для здійснення припинення вогню, відводу військ і спостереження. Вона зажадала звільнення військовополонених і негайного повернення їх на батьківщину після припинення операцій відповідно до Женевської угоди від 12.08.1949р. Резолюція, з огляду на позицію Ірану, передбачила створення спеціального органу по визначенню винуватця конфлікту.
Резолюція № 598 породила надії на врегулювання тривалого конфлікту. Уперше за всю свою історію Рада Безпеки одноголосно прийняла подібного роду документ, що передбачав не лише принципи врегулювання, але і механізм їхнього втілення в життя.
Ірак прийняв цю резолюцію. Іран же відкинув її як у цілому, так і по всім принципово важливим та ключовим пунктам, причому його основний аргумент полягав у тому, що "при розробці формулювань резолюції...думка Ісламської Республіки Іран не враховувалася". Іран вважав, що "резолюція відбиває іракську формулу врегулювання конфлікту і, таким чином, не може вважатися збалансованою, об'єктивною, всеосяжною і здійсненною" /лист постійного представника ИРИ в ООН від 02.08.1987р. Генеральному секретарю ООН/.
Заперечення Ірану по головним пунктам резолюції були наступними. Пункт 1 резолюції, вимагав негайного припинення вогню, і відводу військ воюючих сторін до міжнародно визнаних кордонів. Іран був згодний на припинення вогню, але лише після прийняття відповідними комісіями ООН рішень (про які говориться в резолюції № 598) по визначенню агресора, по з'ясуванню збитків, розміру репарацій і т.д.В основі позиції Ірану лежала теза про те, що він є жертвою агресора, а Ірак - агресором. Така постановка питання була неприйнятна для міжнародного співтовариства, оскільки неможливо точно визначити момент початку війни. Неупереджений аналіз показує, що кожна із сторін несе відповідальність за початок бойових дій. Саме тому Рада Безпеки в документах, що стосуються ірано-іракської війни, уникала терміну "агресор".
По-різному трактувалося Іраном і Радою Безпеки і підняте у пункті 1 питання про "міжнародно визнані