До нарощування військової присутності на Близькому і Середньому Сході й у зоні Перської затоки США приступили, керуючись, насамперед, своїми військово-політичними й економічними цілями. Близький і Середній Схід - це головний нафтовидобувний район капіталістичного світу, від якого багато в чому залежить стабільність країн Європи, Японії і самих США. Виходячи з цього, Вашингтон оголосив район Перської затоки сферою своїх "життєвих інтересів".

Ставка Вашингтона на військову силу як на метод вирішення своїх неполітичних проблем, що проявилася в зв'язку з антишахською революцією в Ірані, одержала "теоретичне" обґрунтування в концепції "трьох зон", висунутій наприкінці 1980р. помічником президента США З.Бжезинським. Відповідно до цієї концепції, США мають "життєво важливі" інтереси в трьох зонах необхідних "для виживання США". Третьою зоною проголошувався Близький і Середній Схід, у якому необхідно "нарощувати американську військову присутність".

У цьому зв'язку і варто розглядати створення американських військових сил "швидкого розгортання", "Центрального командування збройних сил США" (Сентком), нових військових баз за кордоном і т.д. Міністр оборони США Уайнберг офіційно підтвердив, що "сили швидкого розгортання" і Сентком "автоматично орієнтовані на нафтопромисли".

Вплив ірано-іракської війни на середньосхідну стратегію США проявився, насамперед, у тому, що останні стали в більшому ступені орієнтуватися на військово-силові концепції, що передбачають можливість безпосереднього втручання Вашингтона у випадку виникнення кризових ситуацій. Військовий механізм США перебудовували з таким розрахунком, щоб він був готовий до розгортання операцій у віддалених районах світу. Щоб створити основу постійної військової присутності в зоні Перської затоки, США прийняли ряд заходів, що розширюють і закріплюють американську військову присутність у цьому районі на багато років. Зокрема, ці дії передбачали створення нових військових баз і залучення нових партнерів у сферу впливу США. Була досягнута домовленість з урядами Ізраїлю, Сомалі, Оману, Кенії й інших країн про розміщенняна їхніх територіях нових американських баз. Звертав на себе увагу новий підхід США до проблеми баз - перетворення їх лише в склади озброєння, які можна швидко використовувати в умовах кризових ситуацій без подразливої і дорогої постійної присутності там значних військових контингентів.

Ірано-іракська війна викликала глибокі зміни в розміщенні політичних сил на Близькому і Середньому Сході. Вона призвела до розколу арабського світу, що було використано союзником США - Ізраїлем для розв'язання чергової агресії проти арабських країн - цього разу в Лівані, проти Палестинського руху опору, ліванських національно-патріотичних сил, а також сірійських військових підрозділів, що знаходилися в Лівані за рішенням Ліги арабських держав.

Ірано-іракська війна сприяла консолідації консервативних арабських режимів, відвернула Ірак і інші арабські країни від боротьби з Ізраїлем. Вона підірвала єдність національного фронту стійкості і протидії й інші прогресивні сили Близького і Середнього Сходу. США і їхні союзники по НАТО разом з консервативними режимами цього регіону використовували ірано-іракський конфлікт для підриву прогресивних тенденцій розвитку в Іраці, і, у кінцевому рахунку, для ослаблення обох воюючих сторін, для нарощування своєї військової присутності в регіоні і нагнітання напруженості в цьому і без того вибухонебезпечному районі земної кулі.

Разом з тим ірано-іракська війна прискорила рух доцентрових тенденцій у Перській затоці, що виразилося в створенні Ради співробітництва арабських держав Перської затоки (РСАДПЗ). Політична консолідація арабських держав регіону об'єктивно набула в той період антиамериканської спрямованостї, чому в чималому ступені сприяли акції США, що викликали роздратування навіть своїх союзників в арабському світі (воєнно-стратегічний союзз Ізраїлем, вторгнення Ізраїлю в Ліван, бомбардування Лівії і, нарешті, "Ірангейт").

Військово-політичний контроль над зоною затоки, встановлений США, гарантував їм подальше вкладення нафтодоларів з країн регіону в американську економіку, забезпечував посилення залежності цих країн від імпорту американської зброї, а також комплектуючих і запасних частин у якості однієї з гарантій безперебійного надходження нафти з Перської затоки. Крім того, встановлення на постійній основі військової присутності США в Затоці створювало умови для посилення прямого американського втручання, зокрема, для будівництва військових об'єктів на території країн Перської затоки з наступним використанням їх збройними силами США.

Військове й економічне проникнення США в район Перської затоки, зокрема, у 80-і роки, здійснювалося, головним чином, по трьох напрямках: нагнітання напруженості і прискорення тим самим гонки озброєнь; розвиток зв'язків з країнами Затоки; нарощування прямої військової присутності США. На початку 80-х років США ввели в басейн Затоки великі військово-морські сили. Сили швидкого розгортання в 1983р. нараховували 300 тис.чоловік, а до 1989р. планувалося довести їхній особовий склад до 450 тис., а в надзвичайних умовах - до 600 тис.чоловік.

Можна виділити три фази в американській політиці під час ірано-іракської війни. У першій фазі США дотримувались політики нейтралітету, тому що ситуація була незрозумілою і заплутаною. Їхня головна увага тоді була зосереджена на Близькому Сході, де обстановка різко ускладнилася в зв'язку з вбивством А.Садата в Єгипті, підписанням з Ізраїлем спільного меморандуму про стратегічний альянс і агресією Ізраїлю в Ліван.

В другій фазі (з кінця 1982р. до "Ірангейта") США перейшли від політики нейтралітету до таємної військової допомоги Ірану. На той час у Вашингтоні переконалися, що перебуваючі у влади в Тегерані кола покінчили з лівими силами, допомагають афганській збройній опозиції і виявляють антирадянські настрої, тобто можуть бути використані в інтересах політики США.

Третя фаза почалася в зв'язку з "Ірангейтом", коли таємне стало явним (з 1986р.), Секретні постачання зброї в Іран без відома Конгресу й органів виконавчої влади викликали бурхливу реакцію в