У цілому можна констатувати, що США отримали в умовах ірано-іракської війни значні дивіденди: їм вдалося зміцнити свої політичні і воєнно-стратегічні позиції в регіоні, одержати нові пільги в Омані, Сомалі, Кенії, підсилити свою військову присутність в Затоці. Успіхом США була, також та обставина, що центр конфліктної ситуації на Близькому і Середньому Сході перемістився з арабо-ізраїльської конфронтації в Перську затоку й дещо відвернув увагу світової громадськості від близькосхідної кризи.

Говорячи про стратегічну лінію США у війні в Затоці, варто враховувати вплив на неї їхнього головного союзника в регіоні - Ізраїлю. Ірано-іракська війна виявилася вигідною для Ізраїлю, тому що відвернула і розв'язала Ізраїлеві руки для проведення тут його експансіоністської політики.

Одночасно Ізраїль і проізраїльські кола в США продовжували тиснути на американську адміністрацію для створення її політиці в Перській затоці проіранского лоббі. Ізраїль усіма засобами прагнув не допустити припинення ірано-іракської війни призбереженні нинішнього керівництва Іраку. Особливе занепокоєння в Ізраїлі викликало кількісне і якісне посилення іракських збройних сил, як фактора, що несе в собі потенційну загрозу зміни балансу сил в арабо-ізраїльському конфлікті. 

Ірано-іракська війна і позиція СРСР

Радянський Союз виступав за якнайшвидше припинення війни між Іраном і Іраком. Він неодноразово вносив пропозиції, спрямовані на ослаблення напруженості, що виникла в районі Перської затоки, і забезпечення безпеки всіх розташованих там країн. У 1980р. Радянський Союз висунув план нормалізації політичної обстановки в районі Затоки. Він запропонував тоді США, Китаю, Японії, іншим зацікавленим державам домовитися про наступне: не створювати в цьому районі іноземних баз; не розміщувати там ядерної зброї; не застосовувати чи погрожувати застосуванням сили проти країн регіону; не втручатися в їхні внутрішні справи, поважати статус неприєднання, обраний державами Перської затоки, невтягувати їх у військові угрупування за участю ядерних держав, поважати суверенне право держав цього району на їхні природні ресурси; не створювати там будь-яких перешкод чи погроз нормальному торговому обміну і судноплавству.

Зусилля по припиненню ірано-іракської війни СРСР додавав невпинно протягом усіх восьми років війни. У Москві і у столицях цих двох воюючих держав, у ході обміну думками про ситуацію в регіоні, радянська сторона наполегливо рекомендувала негайно припинити війну. СРСР прийняв найактивнішу участь у виробленні резолюції № 598 Ради Безпеки ООН від 20.06.1987р. і сприяв прийняттю її обома учасниками збройного конфлікту. Він вітав припинення вогню на ірано-іракському фронті (з 20 серпня 1988 р.) і вступ сторін у прямі переговори один з однимза посередництвом Генерального секретаря ООН Переса де Куельяра. Як відзначалося в заяві уряду СРСР від 22.08.1988р., "відбулася подія, що відкриває шлях до закінчення довгої кровопролитної війни. Цього давно чекали народи Ірану й Іраку і всі ті, хто щиро прагне до ліквідації вогнищ напруженості, до встановлення світу і стабільності в районі Середнього Сходу".

Переговори, розпочаті Іраном і Іраком 25 серпня 1988р. у Женеві на рівні Міністрів закордонних справ, прийняли затяжний характер. Вони проходили під егідою Генерального секретаря ООН і мали на меті вироблення угоди, що дозволила б зняти взаємні претензії і відновити на ірано-іракському кордоні мир і спокій. Але переговори не привели до конкретних результатів. "Каменем спотикання" виявилися, з одного боку, вимоги Ірака очистити, у першу чергу, водний шлях по річці Шатт-ель-Араб в Перську затоку від затонулих кораблів і забезпечити свободу навігації, а з іншого боку - вимога Ірану негайно вивести іракські війська з окупованої ними іранської території площею 259 кв. миль (1000 кв. км). Іранці наполягали також на праві інспектувати іракські суда в Ормузській протоці до відводу іракських військ з іранської території.

Склалася тупікова ситуація. Ні Іран, ні Ірак не йшли на поступки. Ірак відкинув можливість відводу своїх збройних сил з іранської території до довоєнних кордонів, як це було передбачено резолюцією Ради Безпеки ООН по припиненню вогню доти, доки Іран не гарантує безпеки навігації для іракських судів у Перській затоці. Офіційний представник Іракув лютому 1989р. заявив: “Ми будемо тримати свої війська на іранській території, тому що припинення вогню - перший пункт резолюції № 598 - повинний мати на увазі очищення річки Шатт-ель-Араб, а це питання дотепер не вирішене”.

Таким чином, ірано-іракські суперечки протягом трьох років блокували досягнення прогресу на переговорах, що проходили за посередництвом Генерального секретаря ООН то в Женеві (на рівні міністрів закордонних справ), то в Нью-Йорку (на рівні заступників міністрів закордонних справ чи послів двох країн). У результаті резолюція № 598 Ради Безпеки довгий час залишалася невиконаною. Армії двох країн займали позиції, що визначилися на момент припинення вогню, і не відходили на свої колишні, довоєнні кордони.

Відмовлення Ірану й Іраку пійти на взаємні поступки в питаннях про розчищення русла ріки Шатт-ель-Араб, забезпеченні свободи судноплавства в Затоці і виводі іракських військ з іранської території, спричинив за собою невиконання й інших умов, що складалися з десяти пунктів плану політичного врегулювання конфлікту. Так, наприклад, надовго затяглося вирішення питання про звільнення і репатріацію більше 100 тисяч військовополонених, утримуваних обома сторонами (70 тис. полонених в Ірані і 50 тис. - в Іраці).

Напружена обстановка на ірано-іракському фронті зберігалася до початку ірако-кувейтської кризи. Керівництво Ірану продовжувало активно готувати армію до нових бойових дій, оснащувало її сучасною зброєю, закупленою за кордоном. Іракське керівництво,