Основну частину суспільства складали вільні общинники-селяни. Сільська громада й у древніх цивілізаціях, і в епоху середньовіччя, аж до індустріальної революції, була основним виробничим осередком. Вона іде коренями в далеке минуле, в епоху первісності, а потім у сусідські громади. На основі первісної сусідської громади сформувалася громада сільська. Утім, у ній могли зберігатися і сімейні, родинні зв'язки.

Основною господарською одиницею в громаді була велика патріархальна родина, що мала свій будинок, майно, іноді рабів, присадибна ділянка. Від громади вона одержувала наділ землі і користалася врожаєм з його, але такі наділи вважалися власністю всієї громади.

Усі члени громади були зв'язані круговою порукою: це означало і взаємодопомогу, і відповідальність за зроблені ким-небудь з її членів злочину. Громада, наприклад, повинна була компенсувати збитки від злодійства, платити штрафи за провинених, якщо вони самі не могли цього зробити.

Держава накладала на громаду ряд обов'язків: стежити за станом іригаційної системи (на своїй ділянці), брати участь в осушувальних роботах, будівництві каналів, поставляти рекрутів у випадку війни. Крім того, кожен общинник повинний був платити податок державі, тобто паную, що формально володів усією землею.

Незважаючи на досить важкі повинності, приналежність до громади була привілеєм: вільні общинники мали набагато великі права, ніж ті, хто позбавився землі. Спосіб життя громади мав свої особливості: вона була замкнута економічно, тобто жила натуральним господарством, сама робила все необхідне для свого існування. Держава втручалася в її життя в основному коли потрібно було збирати чи податки вести війну. Така відособленість громади підкріплювалася правом самоврядування. Спірні питання зважувалися на зборах общинників. Навіть у відношенні релігії громада була цілком самостійна: майже в кожній місцевості були свої особливі божества і культи.

Людина в громаді почував себе, насамперед, частиною колективу, а не окремою особистістю, що може сама, незалежно від інших, будувати своє життя. І тому вигнання з громади розглядалося як суворе покарання.

Існування громади було побудовано на традиційності, неухильному дотриманні древніх, тисячоріччями не мінялися звичаїв. Багато в чому це порозумівалося тим, що найменший відступ від досвіду, виробленого попередніми поколіннями, грозило великими втратами для господарства і навіть загибеллю. У результаті життя громади, і господарська і духовна, була дуже консервативною.

Однак не все селянство належало до громад; багато хто позбавлялися своїх наділів, . к. у громаді йшов, хоча і повільно, процес майнового розшарування. Опинившись поза громадою селяни, як правило, працювали на землях, що знаходилися у володінні храмів, чи знаті самого царя. Вони теж одержували наділ, але вже на інших підставах, як би в оренду; при цьому вони не тільки повинні були платити оброк, але і не мали права піти зі своїх ділянок.

У древніх східних цивілізаціях існувало рабство. Раби, як правило, входили до складу великої патріархальної родини, тому такий вид рабства прийнятий називати домашнім. Праця рабів використовувався також на землях і в майстернях, що належали знаті, у палацевих храмових господарствах, на рудниках і будівництвах.

Рабами ставали в основному військовополонені, але існували і внутрішні джерела. Наприклад, боргове рабство, що росло в міру розшарування громади. Утім, боргове рабство не обов'язкове було довічним: відробивши свій борг, учорашній невільник знову ставав вільною людиною. Чисельність рабів могла бути дуже значної: скажемо, у Китаї в III в. до н.е. работоргівля прийняла такі розміри, що створювалися ринки для продажу невільників. У Єгипті, у II тисячоріччі до н.е. рабів мали навіть люди середнього статку: ремісники, садівники, пастухи.

Праця рабів залишався на Сході доповнюючою по відношенню до праці вільних і залежних селян і ремісників: він не грав визначальної ролі в економічному житті.

Що ж випадало на частку основної частини населення східних деспотій, позбавленого доступу до влади? Який простір для особистої ініціативи відкривався перед «середнім» людиною, що жив в ієрархічному суспільстві?

Звичайно, у такої людини були можливості підвищити свій соціальний стан. У Єгипті в II тисячоріччі до н.е. у середніх шарах населення з'явилося багато заможних людей, з якими часом не гидували ріднитися і знатні люди. Простолюдин міг перетворитися у вельможу і завдяки вдалому збігу обставин: виявивши хоробрість на війні, завдяки милості пануючи і т.д. Заможний чи селянин ремісник міг віддати сина на навчання, після чого той, як правило, ставав чиновником.

У Китаї проблема відносин між державою і суспільством була вирішена самим незвичайної для цивілізацій Сходу способом. Починаючи з IX – VII вв. до н.е. тут йде активна боротьба між сильною родовою знаттю, що претендує на владу у своїх областях, і урядом, що прагне до централізації. Ситуація цілком типова, що виникала й в інших цивілізаціях. Але при цьому правлячі кола використовували дуже нетрадиційні міри: вони кликали на допомогу людей незнатних («го жень» – «люди країни») і видавали їм за цю підтримку платня натурою, у виді зерна. Правда, цей період тривав недовго, але сам по собі він дає цікавий приклад того, як влада намагається обпертися на суспільство, домогтися підтримки людей, незалежно від їхнього положення. І, головне, зробити це не звичним шляхом примуса, а на взаємовигідних умовах.

Коли в країні завершився перехід до централізованої держави, вплив «гожень» стало сходити на геть. Але можливість співробітництва держави і суспільства використовувалася і далі.

У середині IV століття до н.е. міністр Шан Ян провів реформи, спрямовані на зміцнення єдиновладдя і підривши позицій аристократії. Крім інших мір, він скасував