спадкоємні титули, що існували раніше. Тепер нові ранги знатності скаржилися за особисті заслуги, у першу чергу військові. Тільки це надавало право займати адміністративні посади, володіти землею і рабами. Правда, ранги незабаром почали продаватися, і це, природно, давав більше переваги тільки заможним шарам. Крім того, у Китаї існувала система державних іспитів на учені ступені: з людей, що успішно здала всі іспити, набиралися чиновники.
Можливості змінити свій соціальний стан, звичайно, залишалися дуже скромними: у Китаї панувала віра у святість і непорушність сформованої соціальної ієрархії. Але сам принцип високої оцінки особистих заслуг направив розвиток цієї цивілізації по зовсім особливому руслу: у ній склався тип держави, у якому сильна експлуатація і ієрархічність сполучалися з установкою на відносну активність низів.
Ми бачимо, що при всіх розходженнях між древніми цивілізаціями простір волі в них дуже обмежено для основної маси людей; між державою і суспільством лежить величезна прірва: суспільство німе, воно не має (чи майже не має)можливості брати участь у керуванні, впливати на рішення держави. Невдоволення виражається в повстаннях і бунтах, тому що іншого засобу «оцінити» державу і виявити своє власне відношення до того, якою вона повинна бути, не було придумано. Держава ж ще не має потреби в активності суспільства – їй потрібно в основному тільки підпорядкування. І в тих рідких випадках, коли державі потрібна «відповідь», підтримка суспільства, ініціатива йде зверху.
В усіх найдавніших цивілізаціях були створені письмові зводи законів. Це було великим кроком вперед у порівнянні з первісним суспільством, де діяли звичаї. Вони складалися поступово, протягом сотень століть, перетворюючи в традицію, який повинні були підкорятися члени роду.
Коли людство вступило в епоху цивілізації і стали утворюватися держави, такі звичаї ще продовжували існувати (звичайне право). Але їх було вже явно недостатньо для того, щоб регулювати життя в державах, де розвивалася соціальна нерівність, де суспільство розшарувалося на безліч груп і в кожної з них були свої інтереси, що не завжди збігалися з інтересами інших чи прямо їм протилежні.
Отже, в усіх країнах Древнього Сходу відбувалися подібні історичні процеси. Найважливіші з них – становлення державності і поява міської цивілізації. У різних куточках світу порівняно невеликі селища за досить короткий час перетворювалися в багатолюдні укріплені міста. За цією наочною зміною сховалися глибокі зміни в життєвому укладі людей. Населення селищ було досить однорідним, тобто не відрізнялося сильно за рівнем заможності; у житті людей усі визначали родинні відносини і зв'язки; керували такою громадою старійшини з найбільш впливових пологів. Влада старійшин спочивала на їхньому особистому авторитеті і на тій підтримці, що їм зобов'язані були робити в разі потреби родичі.
У Древньому Єгипті вважалося, що відносини людей у державі будуються на основі маат, тобто На основі божественної справедливості і порядку, істини. Затверджують її боги і царі: завдяки законам переборюються хаос і дисгармонія. В одному з давньоєгипетських повчань на честь справедливості вимовляються такі хвалебні слова: «Велика справедливість і перевага (її) непохитна». В іншім повчанні, написаному від імені одного з царів Єгипту, говориться про те, що цар повинний піклуватися про всіх підданих, а не тільки про вельмож, тому що всі люди – «череда бога», «подоби вийшли з його плоті».
Отже, скрізь, у всіх цивілізаціях, поняття «закон» і «справедливість» ототожнювалися, а задачі законодавців відповідали, здавалося б вищим проявом гуманізму.
Закони, створені в найдавніших цивілізаціях, мають цілий ряд загальних рис. І перше, що уражає сучасної людини, - це різниця в покараннях у залежності від соціального стану злочинця.