Коли Африканський корпус Роммеля, уславленого “лиса пустелі”, був зупинений на кордоні Лівії та Єгипту військами фельдмаршала Монтґомері, почалися затяжні бої. Якось Штауфенберґ, об’їжджаючи позиції, уночі, у цілковитій пітьмі, був обстріляний: виявилося, що він потрапив у розташування противника. Голосно по-англійському він віддав наказ припинити вогонь. Вирішивши, що в машині сидить високий британський чин, солдати розступилися, Штауфенберґ проїхав мимо і, обернувшись, вигукнув: “Можете продовжувати!”

Армія відступала; за місяць до капітуляції німецько-італійської групи військ у Тунісі (у полон потрапило біля двохсот тисяч чоловік, більше, ніж під Сталінградом), на початку квітня 1943 р., трапилося нещастя: штабну машину 10-го дивізіону атакував на бриючому польоті американський бомбардувальник у відкритому полі біля Меццуни, у п’ятдесяти кілометрах від узбережжя. Це була та ж ділянка, де наступного дня, прорвавши фронт, об’єдналися англійські й американські частини.

З розбитого бомбою автомобіля витягли напівмертвого Штауфенберґа. Він вижив; йому ампутували праву руку до плеча і два пальці на лівій руці; він утратив ліве око. Штауфенберґ виписався через три місяці з госпіталю в Мюнхені і залишився на військовій службі. Тільки так він міг здійснити свій непохитний намір покінчити з Гітлером. Узимку був налагоджений зв’язок із Ґерделером і його людьми. Настав 1944 рік. У Крайсау граф Мольтке говорив друзям: “Який рік перед нами! Якщо ми залишимося живі, усі інші роки поблякнуть перед ним...” Дійсно, баритися і вичікувати більше було неможливо. Зрештою, всі міркування і приготування звелися до одного: врятувати Німеччину.

Перші відлуння грому

І справді, те, що “має трапитися”, було зовсім поруч. Вранці 19 січня 1944 р. у берлінську контору Гельмута фон Мольтке з’явилися гості з ґестапо, він був заарештований і відвезений у підвали головного комплексу будинків таємної поліції на Принц-Альбрехт-штрассе, щось подібне до московської Лубянки. Арешт, судячи з усього, не мав стосунку до гуртка в Крайсау. Довідавшись випадково, що за одним з його приятелів, котрий дозволив собі крамольні висловлення, ведеться стеження, Мольтке вважав своїм обов’язком попередити його про небезпеку. Обов’язок обов’язку не рівня: на Мольтке, у свою чергу, донесли; йому поставили у провину “нехтування обов’язками”. Через два-три тижні його перевели у в’язницю при таборі Равенсбрюк у Мекленбурзі. Дружина відвідувала Мольтке, він жив у стосовно стерпних умовах; після 20 липня, однак, усе змінилося.

Хмари збиралися і над головою Карла Ґерделера. Були певні свідчення про те, що готується арешт. У чому річ, про що могло рознюхати ґестапо, залишалося невідомим. Ґерделер виїхав до батьків у Східну Пруссію, де переховувався аж до 20 липня і ще певний час опісля.

Доповісти про обставу

Становище на фронтах до середини липня 1944 року було наступним.

На півдні генерал Александер, командувач силами союзників у Італії, просуваючись вгору Апеннінским півостровом, опанував Вічне місто і наблизився до Пізи та Флоренції. На Заході трохи більше ніж місяць тому, після багатомісячних бомбардувань транспортних артерій у Франції та Бельгії, англійські, американські й канадські частини під командуванням Айзенговера висадилися в Нормандії – відкрився давно обіцяний другий фронт. Тепер союзники перебували на підступах до Нанта і Руану. За три дні до замаху на Гітлера генерал-фельдмаршал Роммель, призначений командиром армійської групи “Б” у Північній Франції, був важко поранений, його місце посів Клуґе, який не мав військового генія Роммеля.

Капітальну загрозу, однак, являв Східний фронт, де Червона Армія, зазнаючи великих втрат, наступала на усіх найважливіших ділянках; тридцять вісім дивізій вермахту були перемелені за короткий час; лише на півночі німцям удалося зупинити подальше просування. Лінія фронту проходила уздовж колишнього кордону з Естонією, через Латвію, готувалося вторгнення в Східну Пруссію (20 липня бої йшли приблизно в двохстах кілометрах від ставки). Почався наступ на Варшаву, Люблін, Львів; на півдні війська 2-го і 3-го Українських фронтів зайняли частину Молдови і перейшли румунський кордон.

Щоночі союзна, переважно англійська, бомбардувальна авіація громила німецькі міста, щоночі під руїнами гинули тисячі мешканців; важких руйнувань зазнали Гамбурґ, Берлін, міста Рурського вугільного, залізорудного і промислового басейну. Почалися систематичні нальоти на румунські нафтові копальні, головне джерело пального для промисловости, авіації й танків.

Вовча нора (1)

Завдання – убити відразу трьох: Гітлера, Гіммлера і Ґерінґа; після цього одночасно в багатьох місцях повинен був спалахнути заколот. Нагода трапилася 6 липня, коли полковникові генерального штабу графу Штауфенберґові доручили взяти участь у двох обговореннях обстави на фронтах в альпійській фортеці Гітлера Берґгоф у Бергтесґадені. Штауфенберґ прилетів з бомбою в портфелі, але Гіммлер і Ґерінґ не з’явилися. Через п’ять днів – нова нагода, Штауфенберґа знову викликали у Берґгоф. Ад’ютант приготував машину і літак, аби негайно після включення детонатора Штауфенберґ міг повернутися в Берлін, центр повстання. Начальник загальновійськового управління верховного командування генерал від інфантерії Ольбріхт, генерал-фельдмаршал Віцлебен, Йорк фон Вартенбурґ – знайомі нам особи – чекали на сигнал. Але Гіммлер знову був відсутній, і знову Штауфенберґ вирішив відкласти замах.

Нарешті 15 липня Гітлер прибув у Растенбурґ (нині Кєнтшин, Польща), повітове містечко з військовим аеродромом, в минулому цитадель Тевтонського ордену; навколо – густі хвойні та листяні ліси, очеретяні озера, звичайний ландшафт Східної Пруссії. У шести кілометрах від аеродрому знаходилася головна штаб-квартира верховного головнокомандувача, так звана Вовча нора, великий, відгороджений з усіх боків майданчик. Власне “норою” був підземний бункер фюрера під