все православне населення Македонії без етнічних відмінностей, церква зуміла до середини ХІХ ст. підпорядкувати в релігійному й культурному сенсі велику його частину. Завдяки привілейованому стану патріархії в Османській імперії й у зв'язку з цим багаторічному грецькому впливу, в Македонії до 50-х рр. ХІХ ст. була створена широка мережа грецьких шкіл, які утримувалися на гроші патріархії й багатих греків. Призначення й підготовку вчителів для них здійснював Афінський університет [3, с. 41]. За рішенням парламенту, міністерства закордонних справ, фінансів і освіти для розвитку грецької культурної традиції в Македонії з державного бюджету виділялися додаткові кошти, окрім того, до неї відправляли най-здібніших та найе- нергійніших консулів й учителів. Таким чином, на службу «Великій ідеї» була поставлена церковно-просвітня діяльність багатьох створених з цією метою товариств. Так, у 1869 р. в Афінах указом короля затверджено «Сіллог (товариство) для поширення грецької писемності», основною метою якого в статуті визначалася еллінізація негрецького населення — болгар, влахів, албанців, що перебували під юрисдикцією Константинопольської патріархії [9, с. 56-57]. За два роки свого існування афін-ський «Сіллог» і аналогічний константинопольський створили на території Європейської Туреччини мережу своїх відділень [4, с. 249-251].
Утворення болгарської екзархії (1870 р.), до складу якої ввійшли декілька македонських єпархій [6, с. 268-272], знову активізувало діяльність грецького уряду. Так, для перешкоджання поширенню й зміцненню болгарського релігійного й просвітнього впливу, розпочалося видання пропагандистської літератури з історії Македонії болгарською мовою, але з використанням грецького алфавіту. Ці книги мали «пробудити» еллінську свідомість македонського населення й усунути його прагнення перейти на сторону екзархії. Більше того, під патронажем Афін у 1871 р. у Константинополі грецькі архієреї, вчені, просвітителі, представники багатих і відомих родин заснували «Македонську дружину», яка, крім освітніх цілей, вербувала для своєї діяльності агентуру з-поміж населення Македонії [3, с. 163].
З початком одного із етапів Східної кризи (1875-1878 рр.) грецька політика в Македонії ввійшла в нову фазу. За рішенням Константинопольської конференції (1876 р.) передбачалося створення двох болгарських областей, до складу яких входила й Македонія. Грецький уряд, вважаючи таке рішення ударом по своїх національних інтересах і поступкою болгарам, надіслав Великим державам прохання про поширення реформ і на грецьке населення Османської імперії. Консули в Македонії, за сприяння міністра закордонних справ Кондоставлоса, «організували» петиції султану від місцевого населення, в яких просили однакових привілеїв для всіх народностей Туреччини. У цей критичний момент грецький уряд, визнавши право болгар на частину Македонії, спробував визначити межі своїх претензій на цю область. Розмежувальною лінією між греками й болгарами Афіни пропонували вважати Неврокоп-Мелнік-Струміца-Прілеп-Бітоль- Охрід. Основним критерієм визначення греко-болгарського кордону для Греції було визнання верховенства патріархії, національної природи освіти й культури місцевого населення. Обгрунтовуючи свої права на цю частину Македонії, Афіни друкували етнографічні карти М. Діміцаса, І. Лазарідіса й інші, на яких грецькій народності належала найбільша площа її території, а статистика, додана до них, підтверджувала це [4, с. 227-229].
Після Сан-Стефанського договору (1878 р.), згідно з яким у межі автономного князівства Болгарія входила і майже вся Македонія [10, с. 159-175], Греція обрала новий метод захисту своїх інтересів на цій території. Вона почала підготовку збройного повстання, метою якого було перешкодити утворенню Великої Болгарії й підняти «еллінський дух» у Македонії, що довело б Європі грецьке походження місцевого населення. Проте повстання, що спалахнуло в Олімпі, поширилося лише в південно-західних областях Македонії, де жили переважно греки. Серією четницьких акцій, організованих грецькими озброєними загонами в Серській, Костурській, Лерінській, Бітольській, Салонікській та інших областях, які супроводжувалися жахливим терором, Афіни намагалися залякати слов'ян Македонії й змусити їх залишитися в складі Османської імперії [8, с. 17]. Така лояльність щодо Високої Порти привела до того, що на початку ХХ ст. між Грецією та Туреччиною виникла деяка політична єдність інтересів. Тобто не висловлюючи претензій (нехай тільки публічно) стосовно відокремлення Македонії від Османської імперії — чого безпосередньо вимагала болгарська політична й економічна еліта — грецький уряд спеціально підкреслював антиболгарську, а не антитурецьку спрямованість андартів (національних партизанських загонів). Дійшло до того, що «... турецький уряд повідомив Афіни, про те, що турецькі війська прагнутимуть запобігти зіткненню з греками» [12, с. 313].
Натхненний рішеннями Берлінського конгресу, що залишив Македонію в складі Туреччини [10, с. 192], грецький уряд почав розробку широкомасштабної програми дій у македонських вілайєтах, для виконання якої з казни виділялися суми, котрі у два-три рази перевищували витрати на таку ж пропаганду, але розгорнуту ще до російсько-турецької війни (18771878 рр.). У результаті до кінця ХІХ ст. кількість грецьких організацій у Македонії збільшилася у два рази, кількість шкіл — у три, а учнів — приблизно в п'ять разів [1, с. 8]. Обурені наступом грецької пропаганди жителі міст Воден, Костур, Велес, Солунь і Кукуш у липні 1880 р. скаржилися в Константинополь голові Міжнародної комісії з перегляду §23 Берлінського договору на «повсякденні фізичні і моральні страждання та муки, недостойні інтриги і переслідування з боку грецьких митрополитів і сіллогів, що намагаються перешкоджати розумовому, моральному й національному розвиткові болгарського населення Македонії...» [6, с. 410].
Найбільшого піднесення грецька пропаганда в Македонії досягла за часів прем'єр-міністра Х. Трикупіса (1882-1895 рр.).