коли розпалася "тітовська Югославія", і нарешті, в 2003 р., коли замість "малої" Югославії, що залишилася, було утворено державне співтовариство Сербія і Чорногорія.", і нарешті у травні – червні 2006 р., коли Чорногорія внаслідок всенародного референдуму вирішила відєднатися від Сербії.

2.3. Аспекти внутрішньої політики Малої Югославії (1992-2003 рр.)

Повернувшсись до проблематики розвитку демократичних засад й переходу до повноцінного парламентаризму, слід сказати, що на початку 1990-х рр. майбутня участь Чорногорії в новій Союзній Республіці Югославії залежала від розвитку подій в Сербії, лідери якої зіткнулися з міжнародною ізоляцією.

12 лютого 1992 р. представники Сербії і Чорногорії в Тітограде (зараз повернена стара назва – Подгоріца) ухвалили рішення про функціонування Югославії як єдиної держави. 1 березня 1992 р. Чорногорія взяла участь в референдумі про входження її в нову державу Югославію. Не дивлячись на бойкот з боку босанців і албанців, в референдумі взяло участь 66% всього електорату, а 96% з них проголосувало за цю пропозицію. Проте навіть після проголошення в квітні 1992 СРЮ в Чорногорії розвивалися власні політичні інститути, і їх роль в новій державі зростала з кожним роком.

22 вересня 1992 р. Генеральна асамблея ООН проголосувала за виключення Сербії і Чорногорії з складу ООН (їх членство було відновлено лише в 2001 р.) [3].

12 жовтня 1992 р. була прийнята конституція Чорногорії, згідно якої самим найвищим органом законодавчої влади є скупщина, що складається з 77 депутатів, яка обиралася строком на 4 роки. Президент Чорногорії обирається на п'ятирічний термін прямим таємним голосуванням на основі загального рівного виборчого права [142].

Після парламентських виборів, що відбулися в грудні 1992 р. лідируюче положення зайняли партії, що отримали переважну більшість місць у Віче громадян. Найбільшою з них була Соціалістична партія Сербії. Другою впливовою партією виявилася Сербська радикальна партія (СРП) В.Шешеля, яка отримала 34 місця. Сербський рух оновлення (СДО) на чолі з Вуком Драшковічем встала в опозицію по відношенню до СПС; в 1992 р. цей рух знаходився на третьому місці з 20 мандатами. На виборах 1992 р. Демократична партія соціалістів Чорногорії (ДПСЧ, до 1992 – СКЧ) отримала 43,8% голосів електорату, а на виборах 1994 – 39,2%. Головою Президії Чорногорії став лідер цієї партії – Момір Булатові [118].

20 грудня 1992 р. Слободан Мілошевіч обирається президентом Сербії на наступний термін.

Цього ж року у звязку з політичною нестабільністю об'єм сільськогосподарського виробництва скоротився майже на 22%. На 1993–1994 рр. припадає пік гіперінфляції. Економіка і фінанси виявилися на межі повного краху. Значна частина продукції створювалася в тіньовому секторі економіки.

В 1993 р. внутрішньополітична боротьба в Югославії привела до відставки поміркованих політиків – прем'єр-міністра Паніча і президента Добріци Чосича, а також до арешту лідера опозиції Вука Драшковіча. В травні 1993 збір представників Югославії, так званої Республіки Сербська Країна (в Хорватії) і Сербської Республіки (в Боснії), підтвердила намір створити єдину державу – Велику Сербію.

У жовтні 1996 р. Рада Безпеки ООН скасувала економічні санкції. 40% населення Сербії і Чорногорії виявилися безробітними. Країну охопила гіперінфляція [134].

На виборах, що відбулися 3 листопаду 1996 р. до скупщини Сербії правляча коаліція (СПС, ДЗІГ, партія Нова демократія Д.Михайловича) отримала 48,5% голосів (64 місця в парламенті), опозиційна коаліція (СДО В.Драшковіча, ДП З.Джінджіча і Цивільний союз В.Пешич) – 23,9 % голосів (22 місця). Пост сербського прем'єр-міністра зберіг М.Марьяновіч.

В 1996 р. ряд опозиційних партій сформував коаліцію під назвою «Заєдно» ("Разом"). Взимку 1996–1997 рр. ці партії організували в Бєлграді і інших крупних містах Югославії масові демонстрації проти режиму Мілошевіча. Уряд відмовився визнати перемогу опозиції в 14 містах Сербії. Бастували вищі учбові заклади Бєлграда, Ніша, Новини-Саду. В результаті практично всі міста (окрім трьох, де результати були спірними) перейшли під владу опозиції: так, мером Бєлграда став керівник Демократичної партії 3. Джінджіч, Ніша – його заступник по партії 3. Жівковіч.

Внутрішня роздробленість опозиції перешкодила зміцнитися в боротьбі з правлячою Соціалістичною партією Сербії (СПС). Мілошевіч виводив з гри або приєднував інші опозиційні партії, у тому числі Сербську радикальну партію (СРП) Воїслава Шашеля [121].

Отже, переможцем в протистоянні став С. Мілошевіч. За його кандидатуру проголосувала більшість депутатів в обох палатах союзної скупщини, де переважну частину складали представники СПС і їх союзники з Чорногорії.

15 липня 1997 р. парламент Югославії обрав президента Сербії Слободана Мілошевича на посаду федерального президента (з 23 липня).

Цього ж місяця відбувся розкол правлячої ДПСЧ: одну з її частин, яка стала називатися Соціалістичною народною партією Чорногорії (СНПЧ), очолив М.Булатовіч, прем'єр-міністр союзного уряду (з 1998 р.), а другу, що зберегла колишню назву, – М.Джукановіч, прем'єр-міністр Чорногорії, що виступив проти кандидатури С.Мілошевіча на пост президента СРЮ. Тим самим виразно визначився курс на велику самостійність Чорногорії в економічному і політичному житті, розширення зв'язків із Заходом, а також на перегляд конституційних і правових основ федерації. Однієї з причин розбіжностей двох республік, утворили СРЮ, з'явилося прагнення політичної еліти Чорногорії уникнути негативних наслідків економічних санкцій відносно Югославії і її міжнародної ізоляції. В цей час в Чорногорії швидшали темпи приватизації і структурні перетворення в промисловості. Опозиційний рух почав відкрито пропагувати ідею процвітання Чорногорії у разі її виходу з Югославії [146].

Таким чином, 21 вересня 1997 р. на чергових президентських виборах