в Сербії З.Ліліч (СПС) набрав 37,7% голосів виборців, В.Шешель (СРП) – 27,8%, В.Драшковіч (СДО) отримав лише 20,6% і вибув з боротьби. 5 жовтня 1997 р. відбувся другий тур сербських президентських виборів, на яких В.Шешеля підтримали 49,98% що взяли участь в голосуванні, а З.Ліліча – 46,99%. Тим самим ніхто з кандидатів не набрав необхідні для перемоги 50% плюс один голос. За даними Центрвиборчкому, у виборах брало участь менше половини виборців – 49,82%, що також дозволяло визнати їх такими, що не відбулися.
Тоді ж більшість місць (110 з 250) в скупщині нового скликання отримала правляча коаліція (СПС, ДЗИГ, Нова демократія), за яку проголосувало 34,2% виборців. Друге місце зайняла Сербська радикальна партія В.Шешеля – 28% (82 мандати), Сербський рух оновлення В.Драшковіча отримав 19% (45 мандатів). Демократична партія З.Джінджіча і Демократична партія Сербії В.Коштуніци вибори бойкотували [151].
В першому турі нових виборів президента Сербії, що проходили 10 грудня 1997 р., більш всього голосів (43,7%) отримав кандидат від СПС, міністр закордонних справ СРЮ Мілутіновіч. Шешель добився підтримки 32,9% голосів електорату, Драшковіч – 15,4%. 21 грудня 1997 р відбувся другий тур президентських виборів в Сербії, на якому президентом Сербії був вибраний Мілутіновіч. Восени 1997 р в Чорногорії відбулися чергові президентські вибори. Після першого туру виборів 5 жовтня 1997 р. М.Булатовіч випереджав свого суперника на 2,3 тис. голосів. В другому турі, що відбувся 19 жовтня, перемогу отримав Мило Джукановіч з 50,8% голосами проти 49,2%. Югославські власті, а також М.Булатовіч, який в 1998 р.став прем'єр-міністром югославського союзного уряду, відмовилися визнати перемогу М.Джукановіча, який переміг головним чином завдяки підтримці албанської і мусульманської національної меншини (бл. 20% населення Чорногорії). Фактично за нього проголосувало приблизно 30% етнічної Чорногорії [207].
Міломір Джукановіч виступав за єдність Югославії, але за рівноправне положення Чорногорії у складі федерації, реалізацію програми демократичних реформ.
Економічні втрати за 1994–1997 рр. оцінюються приблизно в 10 млрд. дол. В 1997 р. рівень промислового виробництва СРЮ складав 40% від рівня 1991 р., а суспільне споживання – 55–57%. Бєлграду не вдалося добитися угоди про реструктуризацію зовнішнього боргу з Лондонським клубом. Вихід з складної економічної ситуації бачили тоді в подальшій приватизації (яка до кінця 1990-х рр. не була здійснена через складну політичну обстановку), а також в прискореному розвитку 180 тис. зареєстрованих дрібних і середніх підприємств (1997 р). В 1998 в структурі ВВП промисловість складала 50%, сфера послуг – 30%, сільське господарство – 20%. Чисельність економічно активного населення в 1999 оцінювалася в 1,6 млн. людина. За станом на початок 1999 ВВП СРЮ склав 16 млрд. дол. і перевищив показники початку 1990-х років, коли були введені міжнародні економічні санкції. В результаті військових дій (24 березня – 10 червня 1999) економіка країни в черговий раз виявилася на межі повного краху. Збиток від повітряних бомбардувань, за даними Бєлграда, оцінювався в 100–130 млрд. дол. Були зруйновано 372 підприємства, на яких були зайняті від 550 до 600 тис. чол. [201, с.37]
В травні 1998 р. на дострокових виборах до скупщини Чорногорії більшість голосів отримала коаліція «За краще життя» (до її складу увійшли ДПСЧ, СДПЧ, НП) – 48,87% голосів (42 депутатські місця), а її кандидат зібрав більше половини голосів; друге місце на виборах зайняла Соціалістична народна партія Чорногорії (СНПЧ) М.Булатовіча – 35,61% голосів (29 місць). Ліберальний союз Чорногорії отримав підтримку 6,21% виборців (5 депутатських мандатів), Демократичний союз Чорногорії – 1,56% (1 мандат), Демократичний союз албанців – 1,1% (1 мандат). 17 липня 1998 р. був сформований уряд республіки з представників ДПСЧ, НП, СДПЧ і Демократичного союзу албанців (ДСА). Главою уряду став Філіп Вуяновіч (ДПСЧ), колишній міністр внутрішніх справ Чорногорії [24, с.2].
Весною 1998 р. в Албанії був вибраний новий президент – соціаліст Фатос Нано, що змінив салі Берішу, прихильника ідеї Великої Албанії. У зв'язку з цим більш реальною стала перспектива рішення косовской проблеми. Проте кровопролитні зіткнення між так званою Визвольною армією Косова (ОАК) і урядовими військами не припинялися до осені, і лише на початку вересня Мілошевіч висловився за можливість надання краю самоврядування (до цього часу озброєні формування ОАК були відтіснені до албанської межі). Чергова криза вибухнула у зв'язку з вбивством 45 албанців в селі Рачак, в якому звинуватили сербів.
В травні 1998 р. у відставку був відправлений уряд Р.Контіча і вибраний новий на чолі з екс-президентом Чорногорії (січень 1993 р. – січня 1998 р.) М.Булатовічем, лідером Соціалістичної народної партії Чорногорії (СНПЧ), що виділилася з Демократичної партії соціалістів Чорногорії (ДПСЧ).
Цього ж місяця в Сербії був сформований уряд «народної єдності» з представників СПС, ДЗІГ і СРП. Головою уряду Сербії став М.Марьяновіч (СПС), займаючий аналогічний пост в колишньому кабінеті.
5 серпня 1999 р. уряд Республіки Чорногорії опублікував Платформу нових відносин з Республікою Сербією, закликаючу до перегляду статусу Чорногорії і виборчого законодавства. Конституційний суд СРЮ визнав такий перегляд неправомірним [140].
Слід відзначити й те, що в кінці 1990-х рр. чорногорський лідер Мило Джукановіч з соратника Слободана Мілошевіча перетворився на його непримиренного супротивника, що відразу привернуло на його сторону міжнародне співтовариство і сербську опозицію. Джукановіч спочатку зажадав від Мілошевіча закріпити за Чорногорією право на самостійну зовнішню політику, а згодом поставив свою за мету повну незалежність. Тоді отриманню нею юридичній незалежності перешкодив Євросоюз.
Слід відзначити, що в 1999