Щодо демонстрацій 5 жовтня 2000 р., Маршал зазначає, що це був остаточний удар по уже розхитаному режимові. Значну роль тоді відіграли певні структури режиму, тобто високопоставлені військові, поліцейські й урядовці. Британський журналіст стверджує, що демократичну опозицію підтримала й частина кримінальних структур, так що зв’язки із злочинними угрупованнями згодом стали неприємним тягарем для утворених правлячих кіл [159].

На виборах у Косово 29 жовтня перемогли помірковані албанці на чолі з І. Руґовою. Главою уряду 4 листопада став Зоран Джінджич.

Трапилось так, що пост югославського президента практично не давав Воїславу Коштуниці ніяких повноважень, тим більше що друга югославська республіка – Чорногорія його своїм президентом не визнала.

В цих умовах основна боротьба в Сербії розгорілася за республіканські органи влади. На вимогу демократичної коаліції, сербський уряд подав у відставку. Це ж повинен був зробити президент федераці Сербії і Чорногорії Мілутіновіч, якого Слободан Мілошевіч фактично призначив на цей пост.

Воїслав Шешель назвав те, що відбувалося в Сербії під час виборів 2000 р. другою жовтневою революцією, яку його партія не визнала [117].

В кінці грудня 2000 р. перемогу кандидата ДОС на пост президента СРЮ була закріплено і на виборах у Віче громадян союзного парламенту, і на республіканських парламентських виборах в Сербії. У Віче громадян СРЮ ДОС отримала 58 депутатських мандатів, СПС і ДЗИГ – 44, СРП – 5, Союз угорців Воєводіни – 1, Соціалістична народна партія Чорногорії – 28, Сербська народна партія Чорногорії – 2; у Віче республік: ДОС – 10, СПС і ДЗИГ – 7, СРП – 2, СДО – 1, Соціалістична народна партія Чорногорії – 19, Сербська народна партія Чорногорії – 1 [132].

На парламентських виборах в Сербії 23 грудня 2000 р. так само, як і в СРЮ, перемогла ДОС, що отримала 63,9% голосів (176 депутатських мандатів), СПС підтримали 13,5% виборців (37 місць), СРП – 8,6% (23 місця), Партію сербської єдності убитого незадовго до цього Ж.Ражнатовіча-Аркана – 5,3% (14 місць). Сербський рух оновлення і ДЗИГ не пройшли до сербського парламенту [152].

Президент Югославії Воїслав Коштуніца в інтерв'ю теле- радіокомпанії Сербії заявив, що на дострокових парламентських виборах в Сербії громадяни знову підтвердили прихильність демократії. За його словами, "ми можемо бути задоволені результатами виборів. Через декілька днів в країні з'являться парламент і уряд, які тільки тепер зможуть приступити до створення державних демократичних інститутів, соціально-орієнтованої ринкової економіки, оголосити війну корупції і всьому, що може загрожувати демократії на початку її становлення»,.відзначив В.Коштуніца.

Обрання Коштуніци президентом СРЮ не змінило позиції Джукановіча, захищаючого ідею проведення референдуму про незалежність Чорногорії (згідно опитування, в грудні 1999 р. її підтримали б 55% виборців, в середині 2001 – 36%).

Неправильне управління економікою, посилене періодом економічних санкцій, руйнування югославської інфраструктури і індустрії в результаті привели економіку країни до рівня половини того об'єму який вона мала в р.

Тому після 2000 р. уряд коаліції почав реалізовувати агресивну програму ринкових реформ [182].

Цього ж місяця мали місце спроби албанських сепаратистів у Сербії розв'язати збройний конфлікт.

В кінці січня 2001 р. були сформовані нові союзні органи влади. Президентом СРЮ став В.Коштуніца, прем'єр-міністром – заступник голови СНП Зоран Джінджіч. [Дод. 18]

Останній прийняв програму "економічних реформ" – для нового світового порядку це означає розпродаж державного майна за вигідними цінами західним мільйонерам. Близько 700 000 підприємств залишалися в суспільній власності, і більшість з них контролювалася комітетами робочих і управлінців, приватний капітал володів тільки 5%. Підприємство можна було продати тільки за умови, що 60% акцій нададуть робочим. Коли Джінджич продав державні підприємства, колишнього президента і головних політичних суперників, що ще залишалося? Тільки сама країна. І в січні цього року Джінджіч продав і її. Не дивлячись на незгоду більшості громадян, цей "демократичний лідер" підкорявся наказам "міжнародного співтовариства" і після 74 років історії ім'я Югославії зникло з політичних карт. Стратегічне завдання заміни її купкою слабких і розділених протекторатів було, нарешті, досягнута[51, с.6].

В ході парламентських виборів в квітні 2001 р. підвищену активність проявила коаліція «За краще життя» по перегляду основ сербо-чорногорських відносин. НП вийшла з коаліції на знак протесту проти вимоги визнати незалежність Чорногорії на фоні пропозиції В.Коштуніци про «функціональну федерацію» Сербії і Чорногорії, виказаного 11 січня 2001 р. Ситуація ускладнилася тим, що в лютому 2001 р. М.Булатовіч вимушений покинути свій пост в СНПЧ.

В результаті у виборах до парламенту Чорногорії взяли участь дві коаліції: «Перемога для Чорногорії» (ДПСЧ і СДПЧ), підтримуюча вимогу повної незалежності Чорногорії від СРЮ, і її антагоніст, коаліція «Разом за Югославію» (СНПЧ, Сербська народна партія і Народна партія). Перша отримала 42% голосів (36 депутатських мандатів з 77), друга – 40,9% (33 мандати), а самостійно що брав участь у виборах Ліберальний союз Чорногорії (ЛСЧ) – 7,8% (6 мандатів) [136].

У квітні 2001 р. на парламентських виборах перемогу здобули прихильники президента Міло Джукановича (1998-2002 рр.), що виступав за вихід з Югославії та повну незалежність Чорногорії.

Представники албанських національних партій, для яких передбачена спеціальна квота, мали в парламенті 2 місця. Партії, виступаючі