Перспектива виходу Чорногорії з складу СРЮ ускладнювалася тісною взаємодією економік двох республік. 500 тис. вихідців з Чорногорії проживають в Сербії (при населенні самої Чорногорії в 642,5 тис. чол). В той же час економіка Чорногорії менше постраждала від міжнародних санкцій і раніше налагодила зв'язки із Заходом. [120]

До літа 2001 р. в Югославії склався катастрофічний економічний стан: бюджет складав 8 млрд. дол. (в два рази нижче за рівень 1997), швидшали темпи інфляції, різко виросла зовнішня заборгованість. На 2001 р. ВНП ($ США на душу населення) — 2250.

До кінця 2001 р. рівень безробіття оцінювався в 40%, за межею бідності виявилося більше 87% жителів країни (2–3% багатих і бл. 10% среднеобеспеченных громадян). За 2001 р. ціни на продукти харчування зросли в 2–4 рази, проїзд в міському суспільному транспорті – більш ніж в 3 рази, істотно збільшилися витрати на комунальні послуги і зв'язок. Дещо збільшилася заробітна платня, але її зростання не компенсувало інфляцію у розмірі більше 40% за рік. Зовнішньоторговельний дефіцит склав більше 2 млрд. дол. Зовнішній борг Югославії виріс до 14 млрд. дол.

28 червня 2001 Міжнародному трибуналу в Гаазі був виданий колишній президент СРЮ С.Мілошевіч. Це привело до гострої внутрішньополітичної кризи. Видачу Мілошевіча санкціонував прозахідний прем'єр-міністр Сербії Зоран Джінджіч, навіть не поставивши у відомість президента СРЮ В.Коштуніцу. На знак протесту проти дій З.Джінджича у відставку пішов прем'єр-міністр СРЮ З.Жіжіч. Незгоду з видачею екс-президента виразив і В.Коштуніца. Очолювана ним ДПС вийшла з єдиної парламентської фракції ДОС [141].

В кінці липня був сформований новий союзний уряд на чолі з Драгишей Пешичем – представником Соціалістичної народної партії Чорногорії і блоку «Разом за Югославію».

Влітку 2001 р. в долині Прешово посилилася активність косовских бойовиків, при цьому саме ця територія виявилася зручним плацдармом для підготовки конфлікту в Македонії. Посилилася боротьба за відділення Чорногорії і за референдум про широку автономію Воєводіни. Наслідки економічної кризи долаються насилу, зовнішній борг країни не скорочується.

Новий уряд Сербії розробив програму «Стабілізаційний порядок в Сербії», основними пунктами якої сталі: правова держава, відродження економіки, боротьба з бідністю і соціальний захист населення, децентралізація управління і ін. В серпні 2001 р. криза торкнулася уряду Сербії, з складу якого вийшли представники ДПС. У грудні на парламентських виборах у Сербії соціалісти зазнали поразки.

10 грудня 2001 р. у Косово місцевий парламент обрав І. Руґову президентом краю, а Байрама Реджепі — прем'єр-міністром.

В січні 2002 р. парламент Сербії проголосував за повернення автономного статусу Воєводині. Того ж місяця рішенням скупщини Сербії Воєводина знову набула автономного статусу [148].

2001 р. названо белградською пресою нульовим, тобто роком, вiд якого мало початися нове життя. Президент Югославiї Воїслав Коштунiца на початку січня 2002 р. найбiльшими досягненнями вважав повернення країни до мiжнародного спiвтовариства та призупинення загального занепаду. На його думку, основнi завдання в 2002 р. – врегулювання стосункiв мiж Сербiєю й Чорногорiєю та ухвалення нової конституцiї. Щодо Чорногорiї Коштунiца зазначав, що вона повинна “досягнути домовленостi сама з собою”. Щодо нової конституцiї глава держави виступив за децентралiзацiю й реґiоналiзацiю.

Прем’єр-мiнiстр Сербiї Зоран Джiнджич у першу чергу нагадав економiчнi успiхи уряду та факти, що громадяни завчасно отримували зарплати й пенсiї, а влада зберегла курс нацiональної валюти. Вiн сказав, що демократична Сербiя наразi за кордоном “має сильних друзiв, а не сильних ворогiв”.

У Чорногорiї 1 сiчня замiсть нiмецької марки офiцiйною валютою став євро. Згоду на це дали європейськi фiнансовi iнституцiї, а перших 30 мiльйонiв євро куплено вiд Центрального банку Нiмеччини. Запровадження євро означало, що Європа посередньо пiдтримує незалежницькi прагнення Чорногорiї. Президент Мiло Дюканович у зверненнi до громадян наголосив, що цей рiк буде вирiшальним для республiки. Про долю Чорногорiї, за його словами, “не вирiшуватиме нi Сербiя, нi Європа, нi свiт, лише ми самi”. Дюканович ствердив, що незалежна Чорногорiя “буде надiйним сусiдом і другом братньої Сербiї та стабiльним партнером Європи” [153].

Справжня перебудова у Сербiї розпочалася на початку 2002 р., коли Національний банк закрив чотири найбiльшi банки. Партiї правлячої коалiцiї складали важкий iспит, оскiльки були змушенi зробити низку непопулярних, та й болючих заходiв: закритли десятки збиткових компанiй і звiльнили з роботи десятки тисяч працiвникiв. Iронiя долi в тому, що демократичнi сили прийшли до влади тодi, коли здобули пiдтримку так званого робiтничого класу, a він і став так би мовити, їхньою жертвою. Ще бiльша iронiя в тому, що не було партiї чи iншої полiтичної сили, яка б захищала iнтереси працюючих.

Партiя Слободана Мiлошевича називалася Соцiалiстичною. А партiя його дружини Мир’яни Маркович – Югославською лiвицею. Але, це не були робiтничi партiї. Їхнi верхiвки складалися переважно з багачiв: директорiв великих державних компанiй та привiлейованих бiзнесменiв.

Партiя панi Маркович тим часом фактично розпорошилася. А Мiлошевич, який вiд червня 2001 р. перебував у гаазькiй в’язницi, своїм заступником на чолi соцiалiстiв призначив доларового мiльйонера Мирка Мар’яновича – консерватора, який нiколи не запрошував до партiї жодного робітника [133].

Найбiльшi партiї правлячої коалiцiї – правоцентристи Воїслава Коштунiци та лiвоцентристи Зорана Джiнджича. В коалiцiї були й кiлька партiй соцiалдемократичної орiєнтацiї. Проте, усi вони проводили