Результатами цілого ряду проведених досліджень були такі праці: Балкани між минулим і майбутнім [190], «Военные конфликты на территории бывшей Югославии в конце XX века: Хроника событий». — М.: ИНИОН, 1999. — 156 С. [191], «Косово: международние факторы кризиса [196]». Із монографій слід відзначити Мартинова М.Ю. «Балканськи кризис, народы и политика [94]». Серед інших російських вчених слід відзначити праці Волкова В.К. «Трагедія Югославії [66]», Гуськова Е.Ю. «Кризис на Балканах и позиція России [72]». Це тільки невелика частина праць, які найбільш детально опрацьовані і які активно використовується у подальших дослідженнях зовнішньополітичних впливів у регіоні. Ще є досить велика кількість монографій і статей ,які висвітлюють позитивні миротворчі позиції як США так і Росії на Балканах. В деяких питаннях думки цих вчених часто – не збігаються. Тому й актуальність даної теми є однією з найбільших у сучасному історичному розвитку, в зв'язку з цим я вирішив її досліджувати.

До теперішнього часу накопичений значний документальний, фактологічний, аналітичний матеріал про причинах югославської трагедії, висунуті найрізноманітніші, інколи полярні підходи в оцінках суб'єктивних і об’єктивних чинників такої міжнародної політики.

Особливу увагу слід звернути на зафарбовування своїх власних дій і звинувачення сербському народу (його керівництва) в імперських стремліннях встановлення гегемонії на всій території Югославії. На жаль саме на базі таких оцінок була вироблена політика міжнародних організацій.

Згідно іншому підходу висвітлювалось приховування справжніх мотивів зарубіжних покровителів, що переслідували власні геополітичні, економічні та інші цілі відносно відносин Сербії і Чорногорії [14, с.184].

Можна сміливо стверджувати, що Балканський півострів також опинився у сфері впливу пасіонарного поштовху, досліджуваних Арбатов А. [58, с.5].

Але найтрагічнішим для Балкан виявилося їх залучення в сферу політико-економічних інтересів західного капіталу.

Згідно з досліджень Романеска С.А. “Распад Югославии. Предпосилки трагедии” “югославським конфліктом” активно почали користуватися поруч з албанським сепаратистським рухом іноземні держави, особливий інтерес проявили США, які вважали розпад СРСР сприятливими кліматичними умовами, щоб розвалити ще один міцний союз небезпечних носіїв соціалістичних ідей [101, с.17].

Найприскіпливішу увагу події в Югославії протягом усього часу привертаються з боку держав, що мають з нею спільні кордони. Жодна з сусідніх країн не підписала договір про недоторканість державних кордонів, хоча всі вони прийняли Заключний акт НБСЄ в Хельсінкі, в якому цей принцип декларується.

Переважна більшість сусідів колишньої СФРЮ мала до неї певні територіальні претензії: Австрія не відмовляється остаточно від своїх прав на Південний Тіроль, Італія - на словенське узбережжя Адріатики та Істру, Угорщина - на Воєводину, Болгарія - на Македонію й так звані західно-болгарські землі в Сербії, Албанія - на Косово та території Сербії і Чорногорії, де переважну більшість населення становлять албанці. Усі перераховані країни у тій чи іншій формі відверто підтримуючи одну з конфліктуючих сторін і, відповідно, виступаючи проти іншої чи інших, що значно ускладнює ситуацію в регіоні.

За вираженням Прийми І.Ф. у політичну гру навколо "югославської кризи" втягнуті також і країни, які не мають спільних кордонів з колишньою СФРЮ, але з тих чи інших міркувань вважають території, на яких розгортається конфлікт, сферою своїх національних інтересів. Туреччина сьогодні намагається досягти тієї мети, яку ставила перед собою Османська імперія [99, с.58-59].

Найбільш потерпілий народ в процесі правового міжнародного розділення земель між новоутвореними державами це серби. Територія, на якій живуть вони, була важливим стратегічним перехрестям шляхів з Середньої Європи до Егейському морю і Близькому Сходу, а з східного боку — до Адріатичному побережжя. Оскільки в третій чверті ХХ ст.. домінує суперництво між західним альянсом, очолюваним США, і Радянським Союзом, то інші держави лише сподіваються отримати девіденти за рахунок економічного зближення з цими державами (яскравий приклад – входження Болгарії і Туреччини в Євросоюз.)

Дедалі стає очевидним, що Сполучені Штати, коли мають на увазі Балкани, головним чином слідують основним положенням австро-угорської політики і ідеологічної спадщини. Йдеться про те, щоб розбити сербський етнічний простір і створити систему малих держав-сателітів під протекторатом західного альянсу.

Не потрібно дивуватися новій політичній філософії НАТО, яка грунтується на точці зору, згідно якої альянс — це продукт західної ліберальної цивілізації і носій нової історичної місії, складається не тільки в захисті цінностей цієї цивілізації, але і в підтримку процесу широкого їх проникнення на схід. Проте швидше за все йдеться про серйозну кризу європейської ліберальної і демократичної традиції [75, с.62].

Лапшин А.Е [39] пропонує оригінальну концепцію розгляду регіонального конфлікту в рамках сучасної системи міжнародних відносин. Югославська сторінка європейської історії до кінця XX ст. не досліджена. Проте розпад Югославії і наступаючий за ним кривавий озброєний конфлікт - слідство не тільки внутрішньо балканських етнічних і територіальних суперечності, але і прямому результат геополітичної стратегії, що більше сімдесяти років проводилася в регіоні великими державами Європи і США Відповідно, балканська криза 90-х рр. слід розуміти як остання ланка в довгому ланцюзі подій, що органічно пов'язаних з світовою політикою і далеко виходять за рамки власне югославських проблем. Таким чином, розхоже уявлення про югославський конфлікт лише як про регіональну етнічну кризу, що зажадав втручання військових структур ООН і НАТО, на наш погляд, не відображає дійсного масштабу події.

На міжнародному рівні «балканське питання - це, перш за все традиційне джерело суперечки,