Отож, на лiвiй сторонi сербської полiтичної сцени утворилась велика порожнеча. На вiдмiну вiд iнших посткомунiстичних країн, у Сербiї не було сил, якi вiдважилися б вiдстоювати традицiйнi лiві гасла. Там, де є лише центр та консервативний правий блок – немає рiвноваги й альтернативи. Немає нi тривалої стабiльностi, яка так необхiдна сербському суспiльству [139].

У січні 2002 р. подав у вiдставку генерал Любодраг Стоядiнович, начальник Управлiння Генштабу для стосункiв з громадскiстю. Вiн пояснив, що йдеться про його особистий протест проти групи у Генштабi, “яка ототожнює себе з армiєю й гальмує будь-якi реформи”. За словами Стоядiновича збройнi сили понинi очолювати особи, якi були символами колишнього режиму. Вiн при цьому мав на увазi Мiлошевичевого улюбленого генерала Небойшу Павковича, якого чомусь дуже поважав й президент Коштунiца.

На сторiнках преси тим часом тривала полемiка мiж колишнiм й теперiшнiм начальниками Генштабу, генералами Перiшичем й згаданим Павковичем. Теперiшнiй начальник Генштабу звинувачує свого попередника в тому, що вiн, нiбито, п’ять рокiв тому планував провести вiйськовий пуч й лiквiдувати разом з Мiлошевичем кiлькох опозицiйних дiячiв. Перiшич це називав безглуздям. За його словами, лише дурень мiг би планувати вбивство i глави держави i його супротивникiв.

Коментуючи щоденнi суперечки вiйськовослужбовцiв, мiнiстр внутрiшнiх справ Зоран Жiвкович назвав неприпустимим їхнє втручання в полiтичнi справи. Вiн сказав: “Треба звiльнити кожного офiцера Збройних сил й полiцiї, який виступає з полiтичними оцiнками, оскiльки безвiдповiдальнi заяви вiйськовослужбовцiв мають бiльшу вагу, анiж виступи полiтикiв”.

Новим мiнiстром оборони став також чорногорець й соцiалiст, мало вiдомий апаратник Велiмир Радоєвич, за освiтою – агроном, який не втручався нi в полiтичнi нi у вiйськовi справи. Боротьба за владу над збройними силами продовжувалася. [149]

Вихід з кризового стану уряд бачив в залученні іноземних інвесторів. Передбачається також виставити на продаж 4500 заводів і фабрик. Надії на розвиток зв'язуються з відкриттям транспортних коридорів з Європи на Близький Схід, реконструкцією енергетичного комплексу, розвитком туристичного бізнесу. В той же час переклад югославської економіки на шлях реформ відбувався в украй несприятливих умовах і породжує соціальну напруженість, що усугубляє недозволеністю багатьох внутрішньополітичних проблем.

Сільське господарство Сербії і Чорногорії майже повністю знаходилося в приватних руках. До 2000 р. приватні селянські господарства займали 85% сільськогосподарських угідь, на приватний сектор доводилося 93% поголів'я худоби.

СРЮ успадковувала від СФРЮ 4095 км залізничних колій (з них приблизно третина електрифікована), 48,6 тис. км автомобільних доріг (з них 28,8 тис. км з твердим покриттям, включаючи 560 км швидкісних магістралей), 587 км внутрішніх водних шляхів. Після бомбардувань НАТО багато мостів були зруйновано. Основний морський порт країни, Бар, сполучений з внутрішніми районами залізничною магістраллю. Через територію країни прокладені трубопроводи для транспортування нафти (415 км), нафтопродуктів (130 км) і природного газу (2110 км). В Сербії і Чорногорії є 21 аеродром. Річне споживання палива (кг на душу населення) — 856.

На думку одного з економістів Сербії, професора Юрія Байца, результатів формування уряду чекають не тільки потенційні покупці державних підприємств, але і 150 тис. робочих в 50 державних економічних гігантах, які ще не приватизовані, – і поки чекають, виробництво все далі приходить в занепад. На думку Байца, «чекають і іноземні інвестори, оскільки задаються питанням, чи буде новий уряд готово забезпечити надійність вкладеного капіталу. [55]

14 березня 2002 р. керівники Сербії і Чорногорії прийшли до угоди замінити Союзну республіку Югославію новим політичним альянсом. Про це заявив президент Югославії Воїслав Коштуніца після переговорів з президентом Чорногорії Мило Джукановічем за участю верховного представника Європейського Союзу по єдиній зовнішній політиці і політиці безпеки Хавьера Солани.

"Цей новий початок", - так Коштуніца охарактеризував досягнуту угоду. Планувалося, що документ буде підписаний через 3 дні. Згідно домовленості, Коштуніца залишався федеральним президентом.

Проект угоди повинен був розглянутися в скупщинах обох республік і союзному парламенті. Після цього, за словами президента Югославії, почалися розробка нової конституції, а восени – союзні вибори.

Як повідомив сербський прем'єр Зоран Джінджіч, держава називатиметься "Сербія і Чорногорія". За його словами, дві республіки матимуть єдину оборонну і зовнішню політику, але при цьому окремі економіки, валютні і митні системи.

Парламент Сербії схвалив 9 квітня створення на базі Союзної Республіки Югославії нової держави під назвою "Сербія і Чорногорія". За створення цієї держави було подано 146 голосів, 79 депутатів проголосували "проти", ще 25 членів законодавчого збору були відсутні на засіданні і не брали участі в голосуванні.

Керівництво Чорногорії тривалий час не коментувало складений документ. Республіка та той час відмовилася від ідеї проведення референдуму з питання про незалежність. [151]

Отже, під тиском Європейського Союзу було досягнуто угоди про ліквідацію Югославії та утворення союзу Сербії і Чорногорії (дві автономні республіки з можливістю через три роки утворити дві незалежні держави). Нова угода щодо продовження співпраці в рамках конфедеративного союзу, яке, серед інших змін, обіцяло закінчення використовування імені «Югославія».

В новому союзі - Сербія і Чорногорія - республіки отримували великі права. У них утворювалась загальна оборонна і зовнішня політика, але різні економіки, валюта і митні служби.

Проте договір мав набути чинності тільки після ратифікації його парламентами обох республік, а за ситуації, яка виникла після після 19 квітня, коли уряд Чорногорії на чолі з прем'єром Філіпом Вуяновічем подав у відставку була нереальною. Як