У Сербії перемогу отримала Соціалістична партія Сербії (СПС) на чолі із Слободаном Мілошевічем, що отримала три чверті місць в парламенті. Антикомуністичні і демократичні сили не змогли скласти їй сильну конкуренцію. У сербській історії наступило десятиліття особистого режиму Мілошевіча. Він займав спочатку пост президента Сербії, потім - президента Югославії. Проте ступінь його диктаторських повноважень в літературі часто перебільшується. Саме при нім до Сербії після півстолітньої перерви повернувся парламентаризм, хоча цей парламентаризм був багато в чому збитковим. У абсолютно іншій обстановці неначе відродилися багато пороків режиму, створеного Конституцією 1931 р.: особиста влада у поєднанні з урізаним парламентаризмом. Додалися і нові пороки, успадковані від комуністичного минулого. І влада, і народ вже забули парламентський досвід.
Повернувшись трохи в минуле слід сказати, що федеративній де-юре, але централізованій де-факто країні для виходу з кризи були необхідні реформи в економіці, політиці і в Союзі комуністів Югославії. Головна мета економічної реформи - перехід до ринку, усунення втручання держави в економіку.
Але до кінця 1988 р. ситуація погіршувалася. Спостерігався спад виробництва, погіршення життєвого рівня, високе безробіття, а головне - інфляція. Уряд на чолі з Б. Микуличем пішов у відставку [100, с.124].
В березні 1989 р. формування нового кабінету було доручено Анте Марковичу із Загреба. Прийшовши до влади, новий уряд, як і попереднє, пообіцяло вивести країну з кризи.
Програма, розроблена А. Марковичем, була подана для затвердження парламентом СФРЮ в грудні 1989 р. Після ознайомлення з нею парламент і громадськість були шоковані. Вона була нездійснима. Наприклад, передбачалося з 1-го січня 1990 р. зробити динар конвертованою валютою. Програма уряду була затверджена і воно приступило до її виконання.
Виток реформ при уряді А.Марковіча в 1988–1990 носив радикальний характер і був орієнтований на рішення кризових проблем шляхом приватизації і введення інтегрованого ринку.
Реформи сприяли пожвавленню економіки за рахунок розширення приватного сектора, в першу чергу відкриття малих і середніх підприємств (в 1992 було зареєстроване бл. 40 тис. підприємств). Заходи по оздоровленню югославської економіки включали і такі кроки, як перетворення динара в конвертовану валюту, вільне формування цін і ін. Перетворень, що в результаті проводилися, вже до 1 лютого 1990 динар став конвертованим, до середини року інфляція знизилася до нульової відмітки, зовнішній борг скоротився до 16 млрд. дол. [21, с.2]
Події, що безпосередньо поклали початок реорганізації политий. ситуації в Югославії, почалися в жовтні 1988 р. массовамі страйками в автономному краю Воєводіна. у його столиці Новий Сад. Не виконавши вимог страйкуючих, правління краю подало у відставку. У столиці Чорногорії м. Тітоград (тепер Подгориця) пройшли демонстрації.
Почався процес перетворень, викликаний посиленою політичною активністю населення :
на початку 1989 р. у всіх республіках СФРЮ утворились опозиційні СКЮ партії, течії, рухи.
весною 1990 р. на виборах в Словенії і Хорватії абсолютну більшість отримали нові національні коаліції.
Союз комуністів (у двох західних республіках) повністю втратив свої позиції.
На виборах 1990 р. в респ. органи влади перемогли прокомуністичні сили в Сербії, Чорногорії, Боснії і Герцеговині, в Македонії. Були прийняті нові конституції республік, у яких було підкреслено право на вихід з федерації [195, с.124].
Кінець 1990 р. – на референдумі в Словенії 80% населення висловилося за вихід з федерації. У Хорватії - 95%. Сербія і Чорногорія продовжують рахувати федерацію необхідною. Виникла небезпека межреспупліканськой війни.
2.2 Загальна характеристика політичного, економічного, адміністративного і культурного розвитку.
Сербія і Чорногорія на півночі граничить з Угорщиною, на північному сході з Румунією, на південному сході з Болгарією, на півдні з Македонією і Албанією, на заході з Боснією і Герцеговиною, на північному заході з Хорватією. Тільки Чорногорія має вихід до Адріатичного моря, протяжність її берегової лінії бл. 200 км.
Будучи конфедеративною державою на півночі Балканського півострова, держава була утворена спочатку 27 квітня 1992 р. як Союзна Республіка Югославія (СРЮ), включаючи республіки Сербія і Чорногорія, а 4 лютого 2003 р. згідно з затвердженою Конституцією СРЮ була перетворена в союз Сербія і Чорногорія, і кожна з республік мала право отримати повну в результаті .
Статус Чорногорії за Конституцією – демократична, соціальна і екологічна держава.
Влада в СРЮ ділиться на законодавчу, виконавчу і судову. Глава держави - Президент, обраний шляхом загального голосування на 5 років. Законодавчим органом є скупщина (парламент), виконавчим – уряд [200, с.143].
Якщо ж взяти загально конфедерацію зразка 2003 р., то найвищим законодавчим органом була скупщина, обрана на 4 роки. 91 депутат від Сербії, 35 – від Чорногорії. Глава держави і уряду Сербії і Чорногорії – президент, обираний на 4 роки скупщиною. Він представляє країну, підписує укази про вступ до дії загальних законів і видає грамоти про ратифікацію міжнародних договорів, керує виконавською владою. Виконавська влада здійснюється урядом, несучим відповідальність перед скупщиною. Президент, уряд і скупщина розташований в Бєлграді.
Нова держава будувалася на конфедеративних основах. В сумісному віданні Сербії і Чорногорії знаходились п'ять сфер — зовнішня політика, оборона, зовнішні економічні зв'язки, економічна взаємодія між двома республіками, захист прав людини і національних меншин. Сербія і Чорногорія була єдиним суб'єктом міжнародного права. Громадяни республік одночасно були громадянами нової держави, жителі кожної з республік мали однакові права в іншому суб'єкті, за винятком права вибору. В міжнародних організаціях — ООН, ОБСЄ, Європейському союзі, Раді Європи і інших – держави-учасники мінялися на паритетній основі шляхом ротації [1].
Найвищим судовим органом держави був Суд Сербії і Чорногорії, члени