Проте будівництво просувалося з труднощами. Окрім виснажливої фізичної праці, солдат мучили випаровування сіркових газів і 30-50 градусна спекота. Вояки без спеціального обладнання і захисних масок могли продовжувати риття не більше як 5 хвилин. На додаток, з почались щоденні бомбардування острова літаками США, через що японські війська були змушені час від часу ремонтувати летовище Іодзіми, зазнаючи втрат серед обслуговуючого персоналу.

Найглибші місця тунелів залягали на 12—15 м. У північному схилі гори Сурібаті довжина комунікацій складала декілька кілометрів. Підземні печери, які вміщали лише незначну кількість солдат, були розширені до складних бункерів, у яких могло зосередитися 300—400 вояків. Виходи і входи оснащувались так, аби мінімізувати ударну силу бомб і снарядів противника. Один бункер мав розгалужену систему комунікацій, щоб уникнути його ізоляції у випадку обвалу якогось тунелю. Окрім цього, для убезпечення солдат від сіркових газів, особлива увага приділялася підземної мережі .

Загальний вигляд острову Іодзіма

Гора Сурібаті

Карта острова Іодзіма. На півдні, на краю видовженого півострова, знаходиться гора Сурібаті, по центру летовище Мотояма, а на півночі поселення Кіта.

Генерал-лейтенант Курібаясі розмістив свій основний штаб у північній частині острова, за 500 м на північний схід від поселення Кіта. Цей штаб залягав на глибині 20 м під землею, мав різноманітні бункери і був сполучений складною мережею тунелів і ходів. На другій за висотою точці острова, горі Бьобу, встановили радіорубку і метеорологічну станцію. Неподалік від гори, на південно-східному плато, було споруджено штаб полковника Ґайдо Тьосаку (????), який командував усією артилерію Іодзіми. Окрім цього у різних місцях острова, під землею, залягали командні пункти полків. З усіх підземних споруд Іодзіми найбільш добротно зробленою був головний центр зв'язку на півдні поселення Кіта. Він являв собою кімнату довжиною у 50 м і шириною у 20 м. Міцність стін і стелі центру була така ж сама як у штабу-бункера головнокомандуючого Курібаясі. Їх зв'язував 150 метровий тунель на глибині 20 м. Окрім цього вздовж берегової лінії при горі Сурібаті було зведено з замасковані наземні , товщина стін яких сягала 1,2 м.

Перша лінія оборони Іодзіми складалася з декількох укріплених позицій, які розташовувалися рядами і могли підтримувати одна одну вогнем. Ця лінія простягалася від північно-західного узбережжя, проходила летовищем Мотояма і сягала села Мінамі на південному сході. По її периметру розташовувались доти, які були підкріплені частинами . Друга лінія оборони починалася декількома сотнями метрів південніше найпівнічнішої точки Кітанохана, проходила летовищем Мотояма і виходила до східного берегу. Порівняно з першою лінією, ця була менше укріплена, але підземні споруди і особливості рельєфу давали японцям переваги під час захисту цих позицій. була окремим, наполовину незалежним оборонним районом, який містив замасковану берегову артилерію і чимало дотів. Усі дороги, по яких могли просуватися танки армії США були перериті протитанковими ровами. Північний перешийок гори був під прицілом японських артилеристів як з півночі, так і з півдня.

Наприкінці 1944 року місцеві інженери дізналися, що завдяки змішуванню з чорним вулканічним пилом, якого було багато на острові, можна виготовляти більш якісний залізобетон. Це відкриття пришвидшило роботи по укріпленню Іодзіми. Через атаки і літаків США, будівельні матеріали часто затримувались або не приходили взагалі, тому із запланованих 28 км підземної мережі були споруджені лише 18 км. Тунель, який мусив з'єднувати гору Сурібаті і штаб головнокомандуючого, завершити не встигли. У такій ситуації японські війська зустріли перший штурм противника. Незважаючи на незавершеність робіт, існуючі підземні укріплення допомогли захисникам острова тривалий час відбивати атаки чисельно і технічно переважаючих сил США.

[] Нарощування військових сил

До Іодзіми постійно прибували нові підкріплення Імперської армії Японії. Генерал-лейтенант Курібаясі насамперед перекинув сюди з Тідзіми 2-гу об'єднану бригаду у складі 5 000 вояків під командуванням генерал-майора Осуґа Котау (????). У грудні 1944 року його замінив . У зв'язку із , 145-й піхотний полк у складі 2 700 чоловік під командуванням полковника Ікеди Масао був перенаправлений до Іодзіми. Імперський флот Японії також відрядив свої сили до острова. Серед них був 204-й інженерний батальйон, робота якого сприяла прискоренню будівництва підземних укріплень. року до Іодзіми прибув з підрозділами флоту, авіації та саперів числом у 2 216 чоловік.

Барон , командир 26-го танкового полку, золотий медаліст року у .

Окрім нарощування живої сили, японці добре оснастили острів артилерією. На кінець 1944 року до бойового ладу була приведена 361 калібром понад 75 мм. Серед них були 12 калібром у 320 мм, 65 траншейних мінометів середніх калібром 150 мм і легких калібром у 81 мм, 33 берегові гармати калібром понад 80 мм, а також 94 далекобійні гармати калібром понад 75 мм. Окрім цього, війська Іодзіми мали на озброєнні понад 200 гармат протиповітряної оборони калібром 20 мм і 25 мм, та 69 скорострільних гармат калібром 37 мм і 47 мм. На додаток, до острова була доставлена нова японська зброя — , числом у 70 машин з двома типами снарядів. Ця зброя мала значну перевагу — її можна було одразу ж ховати після здійснення пострілу у підземні бункери. Таким чином, на Іодзімі було зосереджено артилерії у 4 рази більше ніж мала одна японська дивізія.

Також на острів було вирішено перекинути 26-й танковий полк з 600 вояків і 28 машин, який після дислокування у північній знаходився у . Його командиром