теперішнього Охотського моря на сході і до південних берегів Каспійського моря на заході. Крім власне монголів, до неї входили Північний Китай, більша частина Середньої Азії, Південний Сибір, частина Закавказзя. Офіційною столицею монголів 1235р. стало місто Каракорум на р. Орхон, яке нагадувало скоріше військовий табір, ніж місто у справжньому розумінні цього слова. Нова держава мала чітко виражений військовий характер. Організація масового війська, збирання данини з підкореного населення, приборкання підкорених народів – ось що найбільше привертало увагу Чингізхана та його найближчих помічників. Виходячи з практики набору війська, монгольський уряд ввів адміністративний поділ завойованих країн за військовою ознакою. Країни наділялися на «тумени» що буквально означало «10-тисячний загін війська», на «тисячі» і «сотні», які збирали данину з відповідної території. Начальники адміністративних округів, районів також називалися туменами («темниками» по російські, від русифікованого слова «тьма» - 10 тисяч, тисячниками, сотниками і т.д.) [4, 146-148].
Усі володіння Монгольської держави розглядалися як «вотчина», як спадкова власність сім’ї Чингізхана. Досить швидко, ще за життя Чингізхана, а особливо після його смерті, тумани, тисячники, і інші військові та цивільні начальники почали перетворюватися на великих землевласників, що експлуатували підкорене сільське населення [3, 390].
Завоювання монголи про продовжували і після смерті Чингізхана в 1227р., який поділив державу між чотирма синами. Титул великого хана власне Монголію і Північний Китай дістав третій син Чингізхана – Угедей.
Другий син, Чоготай отримав середньоазіатські землі на схід від Амудар’ї. західну частину Середньої Азії, включаючи Східну Персію та Північну Індію дістав четвертий син, Тулуй. Старший син Чингіза – Джучі, вже помер на час поділу. Його синові від Батию віддано було Західний Сибір від Іртиша до Уральських гір і далі територію, яка прилягала з півночі до Каспійського і Аральського морів, включаючи південні уральські передгір’я [11, 68].
Батий у 1235-1242рр. здійснив величезні завоювання у Східній Європі.
Саме в цей період було завойовано все Закавказзя – Грузія, Вірменія і Азербайджан. У середній Азії завоювання продовжив другий внук Чингізхана – Хулагу. В 1250-1260-х роках він захопив Іран, Месопотамію і Сірію. На початку 1258р. Хулагу захопив Багдад. Водночас монголи продовжували боротьбу з Китаєм прагнучи захопити його південні території. Брат Хулагу, хан Хубілай, що змінив наступників Угедей, став у 1279р. імператором усього Китаю (із столицею Пекін). Заснована ним монгольсько-китайська династія дістала назву Нанської династії. [9, 73].
Монгольське завоювання було для Китаю таким же важким, яким воно було й для інших країн Азії та Європи. Триваючи протягом кількох десятків років, воно коштувало Китаю незліченних жертв людьми й майном. Монголи спустошували китайські поля і частково перетворювали їх на пасовиська для своїх стад. Міста і села зазнавали нещадного пограбування. На китайський народ були накладені тяжкі данини і побори. Зокрема, великим тягарем лягла на китайське селянство кінна повинність у вигляді всіляких перевезень на вимогу монголів у зв’язку з їхніми війнами. Для свого війська монголи також постійно вдавалися до реквізиції кінного поголів’я у населення, що завдавало величезних збитків сільському господарству в цілому .[5, 369-370].
Отже, протягом ХІІІ ст. відбулося завоювати монголами Китаю, внаслідок чого в країні запанувала нова монгольська династія. Соціальний і військовий розвиток монголів значною мірою формувався в умовах військової експансії і тому набув досить своєрідних рис. Яка прославилася в мілітаризації соціально-економічної сфери. Таке становище не могло не вдаватися на завойованих народах, зокрема на китайцях.
Розділ ІІ. Розвиток соціальної структури в Китаї в ХІІІ ст.
Соціальна структура Китаю на початок ХІІІ ст. залишилася ще традиційною. 90% населення складали селяни і 10% - мешканці міст. Серед селянства економічна залежність від феодалів ще не була поширеною. Феодали утримували в своїх руках 2/3 земель країни у відносинах з селянами в основному обмежувалися здачею земель в оренду. Але орендна плата часто сягала 4/5 врожаю (80%), що створювало передумови для подальшого розорення і закріпачення селянства. Розвиток ремісництва і торгівлі привів до розширення мережі міст, що може свідчити про урбанізацію країни. Монголо-татарська навала пригальмувала цей процес, але не знищила його [8, 326].
В ХІІІ – на початку ХІV ст. ще зберігало свій вплив чиновництва. Хоча період апогею їх могутності вже минув, все ж вони продовжували складати впливову частинку китайського селянства. Крім того прошарок чиновництва не був закономірним. Система іспитів дозволяла пробитися в їх ряди із інших соціальних прошарків. На вершині цієї соціальної піраміди стояв імператор, який в середині ХІІІ ст. став монголом.
Підданих монголи розділили на чотири стани: привілейованих монголів (військова еліта держави), напівпривілейованих семужень («іноземців») – вихідців із Середньої Азії, Близького Сходу та Європи, з яких формувалася верхівка цивільного адміністративного апарату. Далі йшли ханьжень (північні китайці, часурчнсені, кидані, корейці), і найбезправнішим станом залишався наньжень (південні китайці). Для формування державного апарату на службу взяли 4 тис. грамотіїв-конфуційців (чверть з них нанський двір викупив із рабства), але з них формували виключно адміністративні низи: всі військові посади залишалися за монголами, а цивільну чиновницьку верхівку становили семужень. Честолюбним китайцям пропонували їхати в окуповані монголами Іран та Середню Азію, де їм, навпаки, відкривався прямий шлях до адміністративних вершин: щоб відірвати апарат від народу, монголи скрізь намагалися формувати його верхівку з іноземців (малограмотні монголи для чиновницьких посад були непридатними) [7, 59].
Щоб гарантувати стабільність режиму китайцям заборонили мати зброю і коней, а в імперії проголосили свободу совісті. На селі монголи зберегли