Протягом ХІІІ ст. Китай фактично був повністю завойований, в країні запанувала нова династія монголів, яка ще з 1264р. дістала назву Юань. Яка ще з 1264р. дістала назву бань. Основну військову силу династії Юань заснували самі монголи, та до армії широко залучалися і місцеве китайське населення, головним чином, як обслуговуючий персонал: носії, землекопи, робітники при облозі міст тощо. За законом ,для таких робіт мали брати одного чоловіка з десяти, насправді ж брали значно більше [10, 123].

Монголи на довгий час йшли домінуючим прошарком китайського суспільства, який підпорядковував всі інші. Маса китайського міського населення в результаті монгольського завоювання опинилася в такому самому скрутному становищі, як й китайське селянство. Багато міських ремісників монголи обернули на рабів і частково вивезли з Китаю для обслуговування монгольського війська під час численних походів до інших країн. Така сама доля спіткала зокрема китайських ремісників-фахівців з муроломних та камінеметальних знарядь, необхідних монгольським завойовникам при облозі міст і фортець [8, Х. 326].

В самому Китаї значно розширилося приватним землеволодіння, створювалися численні приватні помістя, які обслуговувалися працею залежних селян-орендарів, що по суті перетворювалися на селян-кріпаків.

За монголів цей процес значно поглибився. Кількість приватних помість збільшувалося, насамперед внаслідок того, що нова монгольська знать загарбала багато земель у свою власність. Значно розширилося за монголів буддійське землеволодіння і монастирське. Становище селян різко погіршилося, воно масово перетворилося на кріпацтво. Селян продавали і купували, повинності залежних селян, рента і т.д., дедалі зростали їхні розміри, тепер цілком залежали від своїх феодалів. [3, Х. 390-391]

Все ж завойовники монголи не складали значну частину населення Китаю. Переважна більшість населення були китайці. Це, в свою чергу, створювало умови для асиміляції монгольської меншості. Вже з кінця ХІІІ – на початку ХІV ст. монголи зазнають значного китайського впливу. Вони засвоїли китайську мову, китайське письмо і фактично сприйняли колишню систему китайського управління. Крім того, стара китайська знать, яка панувала раніше в адміністрації, економіці, міжнародній торгівлі тощо, відчувала себе скривдженою. Тому у ХІV ст. відбувалися неодноразові явірцеві змови проти монгольських імператорів. В ширших колах населення створювалися патріотичні організації, що ставили собі за мету звільнити країну від іноземного панування. У 1351р. у провінціях Хенань і Шаньдун відбулися повстання «червоних військ» підготовлене в свою чергу союзом що мав назву «Біла лілія». У 1356 році «червоні війська» загрожували самій столиці монгольської династії – місто Даду (Пекін). У 60-х роках ХІV століття повстання проти монголів відбувалося вже в більшості китайських провінціях. Головною рушійною силою національного руху було селянство. Один з керівників селянської повстанської армії – Чжу Юань-чжан був проголошений імператором (1358 рік). Нова заснована ним династія дістала назву династії Мін. Вона привила в Китаї з 1368 по 1644 рік. Столицею її спочатку було місто Нанкін, але незабаром центр знов було перенесено у (як і за монголів) у місто Даду, яке тепер уже офіційно дістало назву Пекін.

Нова династія яка вийшла з народних низів спочатку проводила політику, що трохи полегшала становище трудящих. Так було переглянуто податкові списки з метою рівномірного розподілу податків. Наслідок конфіскації земель монгольської знаті значно зросла кількість державних селян. Але «селянський імператор» не збирався робити будь-якої соціальної революції. Велике землеволодіння зберігалися, хоча спочатку і зазнали деяких обмежень. Фактично ж воно продовжувало зростати і посилюватися. Багато помість отримали воєначальники і найактивніші прибічники нової династії, які допомогли Чжу Юань-чжану при владі. Династія захопила величезні площі орної землі, пасовища, як удільне помістя, доходи з яких йшли на утримання імператорського двору і дворів принців. Чжу Юань-чжана було понад 20 синів, які всі посідали найвищі адміністративні посади і одночасно були найбільшими землевласника.

Та феодалами власниками помість ставали й інші вищі адміністративні особи, що не належали до родин імператора. Багато земель було роздано євнухам імператорського гарему, які відігравали величезну роль в управлінні при новій династії.

На кінець ХІV ст. населення Китаю складало близько 60 млн. чол. «Повстанська влада» Чжу Юань-чжана фактично мало що змінила в соціальній структурі китайського суспільства, яка сформувалася після монгольської навали. Більшість населення складало селянство, яке лише тепер поділялося на приватне і державне, в залежності від власника. Якщо в приватних господарствах вони належали китайському феодалу, то в державних маєтках над ними стояли аристократи-чиновники. Не дивлячись на процес закріпачення селян, ще значна їх частина була орендарями, а тому важливого значення набула система оподаткування в зв’язку з чим було проведено перепис населення. Виникнення і розвиток протоцехових організацій – ханів сприяв виділенні окремий прошарок ремісників в чиновників продовжували займати привілегійоване становище, хоча в зв’язку з хвилями репресій, що проходили дуже часто, їх становище було дуже хитким. Тому виділився новий прошарок кандидатів в чиновників. [14, Х. 371-372].

Загалом ХІV ст. відзначалося поступовим зміцненням внутрішнього становища і послаблення станових прошарків, а це дозволило в свою чергу проводити в ХІV ст. активну зовнішню політику. Вже Чжу Юань-чжана розширив свою владу на Тибет, а його наступник завоював В’єтнам. Здійснювалися також військові експедиції в Індонезію, Індокитай, Малакку. Китайці почали пересилятися в Індонезію, Індокитай.

Отже в ХІV ст.