Тому багато хто сприйняв початок перебудовчих процесів у суспільстві після приходу до влади М.С.Горбачова як чергову зміну гасел на плакатах. Суспільство виявилося практично неготовим до швидких, ефективних та всеохопних реформ.

Поступово, однак, крига скресала. Почалося нове національне відродження України, нерозривно пов'язане з ідеєю здобуття дер-жавної незалежності. При цьому старий партійний апарат залишився на своїх місцях, захищаючись від усе зростаючої активності "низів" різноманітними маневрами і заграванням з лідерами утвореного 1988 р. "Народного Руху України за перебудову". У цілому ставлен-ня до цієї громадської організації, очолюваної кількома активними діячами української культури під проводом поета І.Драча, збоку то-гочасних державних органів було вкрай негативним. Вважалося, що "рухівці" штучно дестабілізують цілком нормальну й спокійну суспільну ситуацію, що яскраво відбилося у тогочасних державних ор-ганах масової інформації, де слово "рухівець" сприймалося як ледь не лайливе. "На місцях" ставлення було ще більш ворожим. При цьому до прямої заборони цієї організації справа усе ж не доходила, що свідчило про Очікувальну, безініціативну й непослідовну пози-цію тогочасних українських можновладців, які ще, власне, й не від-чували себе повноцінними можновладцями.

У 1989 р., після перших демократичних виборів до Верховної Ради УРСР, нею з величезними ускладненнями було прийнято Закон УРСР "Про мови в Українській РСР", спрямований на захист національної мови, забезпечення її всебічного розвитку і функціонування в усіх сфе-рах суспільного життя. Відповідно до Закону, українську мову в респуб-ліці проголошено державною. При цьому реалізація Закону наштовхну-лася на ускладнення, пов'язані з небажанням змінювати мову ділового спілкування більшістю установ. Українська мова по інерції сприймалася ще як провінційна та селянська, слабко розвинена і взагалі непрестижна.

Роль авангарду в розвитку української культури, ліквідації "білих плям історії" відіграла Спілка письменників України та її центральний орган - газета "Літературна Україна". Публіцистика зайняла провідні позиції. Широкий резонанс мали виступи О.Гончара, Б.Олійника, В.Яворівського. Почали друкуватися заборонені раніше твори В.Винниченка, М.Грушевського, М.Зерова, М.Хвильового, інших репресо-ваних поетів і письменників, представників української діаспори.

Поступово змінилися акценти в питаннях віровизнання, прого-лошено забезпечення права свободи совісті. Почалася відбудова ба-гатьох запустілих, використовуваних як господарські споруди і про-сто недоруйнованих протягом 20-80-х рр. церковних приміщень, легалізували свою діяльність українські греко-католики, відновився рух серед православних щодо відновлення незалежності української православної церкви від Московського патріархату.

У галузі освіти було взято курс на її гуманізацію, засвоєння уч-нями й студентами загальнолюдських цінностей. Проте фінансуван-ня цієї сфери було недостатнім.

Суттєві зрушення відбулися в історичній науці. По-новому бу-ло розглянуто і досліджено події Визвольної війни українського на-роду середини XVII ст, діяльність І.Мазепи, С.Петлюри та інших видатних громадсько-політичних діячів України.

Продовжувала зростати кількість науковців, їх число досягло у 1989 р. 220 тис. чол. (з них 6,8 тис. доктори наук і 73,7 тис. - канди-дати наук). Перевага надавалась прикладним дослідженням за рахунок фундаментальних. При цьому понад 90% технологічних розро-бок не впроваджувались у виробництво.

Значною подією в культурному житті України стало проведен-ня Першого фестивалю "Червона рута" (Чернівці, 1989), який відбив зацікавленість значної частини української молоді в процесах відро-дження і самобутнього розвитку української популярної музики.

і) проголошення незалежності України;

Проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.) і розбудова самостійної держави Україна створили принципово нові, формально цілком сприятливі умови для розвитку культури. 19 лю-того 1992 р. Верховна Рада України ухвалила "Основи законодавст-ва про культуру", якими передбачені заходи подальшого розвитку української національної культури. У цьому ж році була розроблена Державна національна програма "Українська освіта в XXI ст.", а Верховною Радою прийнято "Закон про освіту". В цих документах передбачена демократизація освіти, посилення технічного забезпе-чення шкіл, видання підручників, створення університетських комп-лексів, мережі ліцеїв. Певних успіхів досягнуто у поступовому пере-веденні на україномовний режим середньої та вищої школи. За пер-ші три роки незалежності кількість першокласників, які навчаються українською мовою, зросла з 43,5% до 67,7%. Відкрито значну кіль-кість приватних гімназій, ліцеїв, навіть вузів.

Однак важко судити про те, наскільки в цілому покращилася якість отримуваної в Україні освіти, а якісні показники значно важ-ливіші від кількісних. Реальна переоцінка застарілих цінностей ра-дянської доби в широких колах українського суспільства безпосе-редньо залежить від якісної переорієнтації освітніх процесів, впро-вадження відповідних сучасним потребам методик і технологій. У цьому напрямку в загальнонаціональних масштабах вже зроблено чимало, однак ще більше належить зробити у найближчому майбут-ньому. Ще у 1992 р. було відновлено діяльність Києво-Могилянської Академії - навчального закладу нового типу, де викладання і навчання ведеться українською та англійською мовами. Здійснюється перехід на триступеневу підготовку: бакалавр, спеціаліст, магістр. Вузи стають більш автономними. У системі Національної академії наук України створено декілька нових наукових інститутів: Інститут україн-ської археографії, Інститут української мови, Інститут народознавства. Однак низький рівень фінансування призвів до того, що наукові устано-ви втратили до 50% свого складу. Вже протягом цілого десятиліття спо-стерігається "відплив" частини інтелектуальної еліти у країни з більш сприятливими умовами життя.

Взагалі фінансово-матеріальні ускладнення в усіх сферах сучасно-го життя досить негативно впливають на суспільні настрої широких кіл громадськості та кожного конкретного громадянина, часто породжуючи соціальний песимізм, зневіру в можливість принципового покращення стану справ у близькому майбутньому, а відтак - і соціальну апатію, яка нерідко виливається у протиправну поведінку. На жаль, досі більшість громадян ще почувають себе "споживачами" тих чи інших благ, не да-ючи собі ніякого звіту в питанні про їх створення, що є одним з руди-ментів "радянського" способу мислення. Живучи за рахунок продажу природних ресурсів за кордон, що мало