Гуманісти відстоювали самоцінність людської особистості і вважали протиприродним оцінювати людину за її походженням чи багатством, расовою належністю чи релігійними переконаннями. Гідність людини вони вбачали в її особистих чеснотах, освіченості й діяльності, їх ідеалом був духовно розкріпачений, гармонійно розвинений індивідум, людина високої інтелектуальної культури.

Унікальність культурних здобутків Ренесансу полягає також у тому, що всі сфери суспільного життя вимірювалися естетичною міркою, існував особливий культ краси. Стосувалося це політики, придворного життя, побуту, повсякденного існування і т.д. Подібної естетизації усіх сфер суспільного життя європейська культура не знала ні до, ні після Ренесансу, що свідчить про відсутність обмеженого практицизму у діячів Відродження. Адже саме ця культура висунула гуманістичний ідеал універсальної людини, цілісної гармонійно розвиненої особи.

Епоха Відродження викликала глибокі зміни в усіх сферах культури і перед усім в релігії. Криза католицизму призвела до виникнення на початку ХУІ ст.. широкого руху Реформації, результатом якої став протестантизм – третій напрямок у християнстві. Проте ознаки серйозних проблем у католицизмі чітко проявилися задовго до Реформації. Їх спричинило те, що католицьке духовенство й папство не встояли перед спокусою матеріальних благ.

Церква буквально потопала в розкоші й багатстві, вона втратила усіляку міру в своєму прагненні до влади, збагачення і до розширення земельних володінь. Для збагачення використовувалися усякого роду побори, які були особливо непосильними для північних країн. Усе це викликало зростаюче незадоволення і нарікання в адресу папи.

У ХУІ ст. Німеччину, Англію, Францію, Нідерланди, скандинавські країни центральної Європи охопив широкий суспільний рух проти католицької церкви – Реформація ( від лат. reformatio – перетворення). Його представники заперечували : верховну владу папи римського, чернецтво, більшу частину таїнств, догмат католицької церкви про “спасіння” віруючих “добрими ділами” ( тобто пожертвуваннями і молитвами, що не відповідало новому буржуазному розумінню справді гідних людини діянь), культ святих, інколи обов’язкову безшлюбність духівництва, більшу частину католицької символіки тощо. На противагу цьому висувалася вимога до створення національних церков, не підпорядкованих римській курії, проведення богослужіння рідною мовою; джерелом віровчення почали вважати “священне писання” (Біблію) і відкидати “священну легенду” (рішення церковних соборів, вердикти римських пап). Релігійним наслідком Реформації у тих країнах, де вона перемогла, було утворення нових, протестанських церков ( в Англії, Шотландії, Нідерландах, Швейцарії, частині Німеччини, скандинавських країнах). Цей рух в його бюргерсько-буржуазному напрямі ( ідеологи М.Лютер, Ш.Кальвін, У.Цвінглі) мав антифеодальний характер, тому вже саме через це відповідав новим прогресивним тенденціям розвитку. Реформація ідейно підготувала ранні буржуазні революції, виховавши особливий тип людської особистості, сформулювавши основи буржуазної моралі, релігії, ідеології громадянського суспільства, заклавши засадничі принципи взаємовідносин індивіда, групи й соціуму.

В основу своїх вчень усі три реформатори ( Мартін Лютер, Ульріх Цвінглі та Жан Кальвін) заклали два засадничі для всього євангелічного напряму твердження:

- спасіння людини залежить не від виконання “добрих справ” ( таїнств, обрядів і жертв на користь церкви), а тільки від віри в спокуту вальну жертву Христа;

- джерелом істини в релігії є не священна усна традиція, а тільки Святе Письмо, передусім Євангеліє.

Ці два положення мали цілком певний соціальний і політичний сенс. Принцип “виправдання тільки вірою” робив непотрібним цілий апарат магічно-благодатних установ церкви, всю духівницьку ієрархію, а отже, церкву як феодальний заклад. Визнання джерелом істини не церковної усної традиції, не папських розпоряджень, а лише Святого Письма ( канонічних книг Старого і Нового Заповіту), позбавляло католицьку церкву і папство влади однодержавства й авторитету.

Реформатори, як і гуманісти, запропонували своє прочитання Біблії. Вони запропонували розуміти біблійну істину як поетичну, образи Святого Письма розглядалися як художні, що їх читач мав розшифрувати у відповідності зі своїм рівнем культури. Загалом, Реформація в багатьох аспектах перекликається з гуманізмом Відродження. Вона також іде шляхом возвеличення людини, проте робить це більш обережно. Гуманізм занадто щедро наближає людину до Бога, проголошує її “другим Богом”. Реформація робить це більш обачливо. Вона зберігає християнську тезу про гріховність людини. У той же час вона наділяє її божественним початком, божественним даром і благодаттю, які відкривають перед нею реальний шлях до спасіння. Звідси вона всіляко підкреслює значення зусиль самої людини, її особистої віри, вибору, відповідальності. Саме спасіння вона проголошує особистою справою людини. Як і гуманізм, Реформація сприяла посиленню ролі світського початку, мирського життя.

У той же час поміж Реформацією і гуманізмом є суттєві відмінності. Основна з них стосується відношення до розуму. Підносячи людину гуманізм спирався перед усім на безмежні можливості людського розуму. Його віра в людину ґрунтувалася на вірі в її розум. Реформація ж дивилась на розум досить критично. Лютер називав його “блудниця диявола”. Віру в Бога він проголошував недосяжною для розуму. По-різному розглядалось питання про співвідношення людського й Божественного, що проявилося в ідейній суперечці поміж Лютером і Еразмом Роттердамським. Перший дорікав другому за те, що “людське означає для нього більше, ніж Божественне”. Лютер дотримувався протилежної позиції.

Протестантизм включає в себе кілька течій: лютеранство,