Найповніше буржуазний характер протестантизму виявив кальвінізм. Кальвіністи – проповідники переконували, що покора й доброчесна праця є обов’язок людини, визначений безпосередньо Богом. Адже кожен має думати, що він є Божий обранець, і напружувати всі сили, аби своїм життям довести, що вартий спасіння. Небажання працювати розцінюється як симптом відсутності благодаті. Навіть багата людина не звільнялася від обов’язку напружено і плідно працювати. Ефективне виробництво, підприємництво мотивуються не користолюбством і здирством, а навпаки – це виконання релігійного обов’язку, високе служіння Богу, “покликання”, як це формулював Мартін Лютер. Ділова людина стає ідеалом протестантизму, так само як лицар і чернець були ідеалами католицизму в добу феодального суспільства, а успіх у професійній діяльності є ознакою боговибраності.

Проблематика Реформації відобразилася в мистецтві, літературі, філософії як проблематика суперечки про людину, її волю, красу, розум, її минуле, сучасне й майбутнє.

Найсуттєвіші зміни епоха Відродження викликала в художній культурі, мистецтві. Саме в цій галузі розрив із Середньовіччям виявився найбільш глибоким і радикальним. В епоху Відродження мистецтво вперше набуває самоцінності, стає самостійною сферою прекрасного, сприяє формуванню суто художнього, естетичного почуття, уперше пробуджуючи любов до мистецтва заради його самого, а не заради призначення, якому воно слугує.

Місце та роль художника в суспільстві значно зростають. Він уперше розглядається як самостійний і повноважний професіонал, вчений і мислитель, неповторна індивідуальність. В епоху Відродження мистецтво сприймається як один із наймогутніших засобів пізнання і в цій якості урівнюється з наукою. Ще вище оцінюється мистецтво як творчість. За своїми творчими можливостями художник Відродження прирівнюється до Бога – творця.

У самому мистецтві відбуваються глибокі зміни. Воно здійснює рішучий поворот від середньовічного символу й знака до реалістичного образу й достовірного зображення. Новими стають засоби художньої виразності. Їх основу тепер становить лінійна й повітряна перспектива, трьохвимірність об’єму, вчення про пропорції. Мистецтво у всьому намагається бути вірним дійсності, досягти об’єктивності, достовірності і життєвості. Епоха Відродження була передусім італійською. Саме в Італії мистецтво досягло найвищого піднесення й розквіту. Саме тут нараховується десятки імен титанів, геніїв, великих і просто талановитих художників. В інших країнах також є великі імена, проте Італія поза конкуренцією.

Головними фігурами Проторенесансу є Данте Аліг’єрі (1265-1321), Франческа Петрарку ( 1304-1374), Джованні Боккаччо (1313-1375) і художник Джотто ( 1266/67-1337).

З кінця ХУ століття, коли італійське мистецтво сягає найвищого розквіту, розпочинається Високе Відродження. Для Італії цей період виявися виключно тяжким. Воєнні напади північних міст на розділену країну, яка втрачала свою могутність, необхідність боротьби за незалежність, висунули в мистецтві на перший план ідеї громадянської доблесті, обов’язку, подвигу, образ прекрасного, сильного духом і тілом героя, що піднявся над буденністю. У цей період настає недовгий “золотий вік” італійського Відродження. Його мистецтво зрікається подробиць, незначних деталей в ім’я узагальненого образу. Масштабність і узагальнення - визначні риси мистецтва Високого Відродження. Природно, що творцями такого мистецтва могли стати тільки істинні титани, якими і були Леонардо де Вінчі, Рафаель і Мікеланджело.

Відродження, яке існувало поза Італією, звичайно називають північним. Його представляють такі країни, як Нідерланди, Німеччина, Франція, Англія, Іспанія. Відносно мистецтва Нідерландів ситуація лишається нечіткою. З одного боку, нідерландські художники першими почали використовувати масляні фарби, а за ними слідували італійські. Хронологічно, в епоху Відродження в Нідерландах працювали такі відомі майстри, як Ян вам Ейк, Рогир ван дер Вейден, П.Брейгель. З іншого боку, їх творчість далеко не всі вважають ренесансною. Такої думки, зокрема, притримується нідерландський вчений Й. Хейзінг, відносячи їх творчість до пізнього Середньовіччя.

У Німеччині найбільш відомим художником Відродження є Альбрехт Дюрер (1471-1528), творчість якого розвивалася під сильним впливом італійського мистецтва. До числа високих досягнень художника відносяться картини “Автопортрет”, “Адам і Єва”, “Чотири апостоли”. Окрім живопису, Дюрер відомий чудовими гравюрами на дереві й міді. Найбільш відомі гравюри “Апокаліпсис”, “Чотири вершники”, “Рицар, Диявол і Смерть”, “Битва Архангела Михайла з драконом”, “Меланхолія” і т.д.

Культура епохи Відродження містить величезні духовні цінності. Саме в цей час були закладені глибокі підвалини духовності суспільства. Ця культура збагачує нас загальнолюдськими, гуманістичними цінностями, розумінням того, що істинно творчий початок буття – людина. Ренесанс вселяє віру в безмежні можливості людини, у її вдосконалення. Як ніяка інша епоха, культура Відродження щедро породила плеяду геніальних митців, створила вищі духовні цінності. Тенденції культурного розвитку, започатковані епохою Ренесансу, знайшли своє продовження в культурах інших епох. Відродження – це унікальний період в історії культури, котрий репрезентує одночасно і епоху, і тип культури, і культурне явище.

Від Відродження до ХУІІ ст. у світосприйманні і психології людей відбувся поворот у розумінні ролі і місця особистості. Гуманізм Відродження, як відомо, сформував у людях безмежну віру в людину, в її силу, енергію, волю; уявлення про гармонійно організований світ із героєм-людиною у центрі. Але розлад між ідеалами гуманізму і суворими, що мало залежали від волі індивідуума, законами суспільства, став очевидним. Виявилось, що й сама особа не всесильна і зовсім не є вершиною Всесвіту. Тому відбувався перехід від безмежної віри в людину – до зневіри, відчаю, скепсису та трагічного дисонансу