Порядком варто називати усталену систему відносин і поведінки держави, в якій, зрештою, сила має бути підпорядкована праву, тобто систему, де будь-які аспекти взаємин, включаючи силові, регулюються певними, цілком прозорими й визначеними нормами. З початком ракетно-бомбових атак НАТО у Югославії формально-правові засади міжнародних взаємин, як вони склалися після Другої світової війни, зазнали атак не меншої сили. Фактично під знак запитання поставлено право уряду суверенної держави чинити щодо власного населення будь-які дії, які воно вважає потрібними, тобто сумнівним стає базовий принцип невтручання у внутрішні справи, який завжди був однією з найважливіших засад міжнародних взаємин.

Варто замислитися, наскільки правомірним і справедливим є сам цей принцип. Недопущення втручання у свої внутрішні справи – одна з головних ознак суверенітету держави, тобто основного суб’єкта міжнародного права. Держава існує і має обличчя міжнародного суб’єкта за наявності чотирьох умов: населення, територія, система влади, незалежність. Суверенітет держави є неподільним, тобто з боку внутрішнього права влада в державі є вищою і поширюється на всю територію держави та її населення.

Міжнародне право вважається пріоритетним щодо внутрішнього, національного, а отже, будь-які зазіхання з боку держави на суверенітет у міжнародній сфері є безпідставними, так само, як і зазіхання з боку міжнародного права та міжнародної спільноти на визначення внутрішніх законів держави. Обидві системи права історично розвивалися паралельно й існували незалежно одна від одної. Визнано, що міжнародне право не надає міжнародній спільноті права накладати нові обов’язки на державу, якщо вона не схильна їх брати на себе, або ж втручатися в її права, якщо цього потребують нові умови розвитку людства. Так було завжди, але в ХХ ст. ситуація починає змінюватися внаслідок формування геополітичних парадигм, квазі-універсальних моделей порядку (тоталітарно-фашистська, євроатлантична, євразійська тощо), в межах яких міжнародне право значною мірою втрачало свою ефективність.

Власне саме існування імперських держав – це своєрідний виклик міжнародному праву (якщо йти за буквальним сенсом терміну «міжнародний»). Фактичний розподіл світу на кілька колоніальних імперій, кожна з яких є конгломератом народів та напівдержав, означає, що реальними суб’єктами міжнародного права визнаються лише верхівки цих айсбергів – метрополії. Відносини між народами у межах імперій не підлягали міжнародному праву, а регулювалися лише правом внутрішнім, імперським законодавством. Розпад більшості імперій протягом ХХ ст. виводив на світову арену все нові й нові незалежні держави, які автоматично включалися в зону дії міжнародно-правових взаємин. Але в багатьох випадках певний час зберігалися й колишні зв’язки імперських центрів та периферії, реальні форми залежності й впливу, що входять уже до сфери компетенції геополітики – науки про реальний баланс сил і потуг у глобальному просторі. Реальна політика не дуже зважає на міжнародне право, якщо йдеться про інтереси окремої світової потуги.

Після Другої світової війни світовий порядок визначається в геополітичному ракурсі – балансом двох суперпотуг – США та СРСР, а в міжнародно-правовому – функціонуванням інститутів ООН, зокрема, важлива роль у легітимації політичних дій належить Раді Безпеки ООН. Геополітично світ був поділений на зони переважних впливів двох супердержав та на проміжний простір конфронтації, в якому точилася з перемінним успіхом боротьба за домінування й встановлення свого впливу з боку тієї або іншої суперпотуги. Це означало, зокрема, що в зоні своїх впливів супердержава могла поводитися як їй заманеться. Закони міжнародного права тут мали обмежену дію. Так, СРСР часто проводив силові дії в країнах «системи соціалізму», а США те саме робили у власній зоні впливів. Обидві держави вели також активну підривну роботу в країнах «третього світу». Отже, фактично зберігався стан світової війни, яка мала назву «холодної», що навряд чи можна назвати «світовим порядком». Зона дії міжнародного права зберігалася, але як форма досягнення компромісів та домовленостей у взаєминах між суперпотугами, хоча, зрозуміло, поширювалася і на звичайні взаємини між іншими державами. Обидві супердержави дотримувалися концепцій обмеженого суверенітету у взаєминах зі своїми «васалами», тобто закони міжнародного права тут часто поступалися міркуванням геополітичного гатунку.

Зникнення одного з полюсів «біполярного» світу означає, зокрема, процес переходу світу зі стану «холодної війни» до стану миру (можливо, теж «холодного»), тобто – до встановлення єдиної геополітичної системи порядку, яка може бути більш узгодженою з міжнародним правом, оскільки вона не перебуває у конфронтації з іншою і, отже, не провокує конфліктні ситуації. Конфлікти виникають і в постбіполярному світі, але мають інші джерела походження.

Міжнародне право стає більш ефективним, оскільки спирається на підтримку світових потуг, що досягають між собою принципових угод. Так принаймні виглядала ситуація в світі у 1986-1994 рр., коли західні країни досить легко досягали домовленостей з Москвою. Але пізніше, внаслідок пожвавлення імперських амбіцій Російської Федерації, з’являється тенденція до реставрації світового біполяризму та всезагальної конфронтації. Це відбувається через часткову реставрацію прокомуністичних сил та їх зростаючого впливу на прийняття державних рішень.

У косовських подіях на боці РФ опинився комуністичний Китай та деякі інші країни. Це підсилює тенденцію до реставрації біполярності. Але чи є можливою її справжня реставрація в повних масштабах? Одного бажання прихильників російського імперіалізму тут недостатньо. Потрібні відповідні умови економічного, соціального, науково-технологічного розвитку, в чому РФ є відсталою країною. Динамічний розвиток китайської економіки все ж є вторинним. Він побудований на відкритті країни світові, на включенні держави в глобальні макроцивілізаційні процеси, в яких головну роль відіграють провідні світові потуги – США, Японія, країни ЄС. У залученні