Новий міжнародний порядок

Слід визнати, що світ справді входить у стадію формування нового світового порядку, в якому домінуватиме система міжнародного права (відповідним чином оновлена й розвинена), що має ефективну силову підтримку з боку геополітичної парадигми євроатлантичного взірця (в яку може, до речі, бути включена і РФ, а також на певних умовах – і Китай). Косовська криза свідчить про тенденцію формування в Європі нової системи безпеки навколо НАТО. Вона може бути більш дієвою, оскільки, на відміну від ОБСЄ, спиратиметься на військово-політичну потугу західної цивілізації.

Захід уперше за останні роки поставив під сумнів сформований у Європі баланс сил. Політика НАТО (у першу чергу США) свідчить, що Альянс усерйоз розглядає перспективу формування нового світового порядку за допомогою військового втручання, при якому чинні нині основні міжнародні інститути будуть скасовані або їхня роль значною мірою зменшиться. Ідеологи НАТО висловлюють думку, що не тільки НАТО, але й усі держави і міжнародні організації мають адаптуватися до нових викликів безпеки, отже й міжнародне право повинно адаптуватися до нових умов.

Геополітика завжди будується на реальному стані речей, на реальних балансах сил, інтересів і можливостей, як у глобальному вимірі, так і в регіональному або національному. З іншого боку, розвиток міжнародної ситуації та формування того або іншого світового порядку не може визначатися лише силовими схемами. Жодне суспільство не здатне існувати лише завдяки силі. Навіть найпримітивніша спільнота виробляє закони, норми та звичаї, порушення яких підлягає покаранню. Скільки існує людське суспільство, стільки Сила корелює з Правом. Характер побудови та ефективність суспільства визначається їх співвідношенням і спрямуванням. Вони можуть суперечити одне одному, вступати у взаємодію або конфронтацію, але можуть також і взаємно себе підтримувати. Найбільший рівень домінації силових механізмів у суспільному житті демонструє тоталітарне суспільство імперського типу, максимальний рівень панування правових механізмів можна спостерігати в розвинутих демократичних суспільствах.

Міжнародна спільнота – це складно побудований соціум, суб’єкти якого встановлюють правила взаємодії між собою та у ставленні до інших елементів реальності. В правовому розумінні взаємини між елементами цієї спільноти – це насамперед міждержавні відносини. Лише держава є правовим суб’єктом міжнародного життя, вона презентує інтереси власних громадян у міжнародній спільноті і захищає їх від можливих загроз, що можуть виникнути зовні. Але суб’єктом геополітики може бути не тільки й не стільки конкретна держава або сукупність держав. В історії людства можна зафіксувати певні усталені геополітичні формації, дія яких простежується упродовж століть і не обмежена кордонами окремих державних утворень.

Фактично ми спостерігаємо речі, що не вкладаються в межі звичайного історичного процесу, тобто опису подій та їх впливу на окремий народ, країну, державу або деяку їх регіональну констеляцію. Трансісторичні процеси не так помітні, як історичні, і важко піддаються опису, а отже, вони легко можуть бути піддані міфологізації. Можна, зокрема, припустити, що швидше саме в міфологіях народів, а не в їх історичних самоописах зафіксовано події трансісторичного гатунку.

Якщо історія має власного суб’єкта (герой, народ, держава або щось таке, що активно діє і спрямовує події), то за певних умов можна припустити й існування трансісторичного суб’єкта. Власне, біблійний Бог іудеїв – це певна фіксація уявлень про загальну цілеспрямовуючу волю, що веде обраний народ через століття й через континенти до певної трансісторичної мети. В традиційній геополітиці рисами суб’єкта наділяють такі міфологічні утворення, як Море і Суша, що ведуть між собою вічну боротьбу, а їх сучасним втіленням є євроатлантична і євразійська суперпотуги. В геополітичних уявленнях С. Хантингтона рисами суб’єкта наділено цивілізації, що не менш міфологічно, хоча це й грунтується на певних історичних реаліях.

Зрештою, найбільш абстрактним геополітичним (трансісторичним) суб’єктом виступає сила, держава, тобто, певна концентрація політичної, економічної, військової, духовної міці, що сформована у вигляді волі, ідентифікує себе як активну силу, має свої особливі інтереси, систему цінностей, ідеологію, яка послідовно й цілеспрямовано здійснює довгострокову стратегію встановлення власного контролю над світовим простором.

При такому розумінні держава (або група держав) виступає лише як засіб, інструмент здійснення відповідних геополітичних цілей, а міжнародне право може трактуватися в той або інший бік залежно від того, наскільки воно відповідає інтересам цього суб’єкта. Таке розуміння виглядає трохи цинічним, оскільки додержується макіавеллівського принципу «мета виправдовує засоби», тим не менш воно є цілком реальним чинником міжнародних взаємин. З моменту їх виникнення війна завжди була випробуванням сил і спробою змінити існуючий баланс, тоді як дипломатія, користуючись нормами міжнародного права, встановлювала й затверджувала систему балансів і рівноваг.

Жодна система національної або міжнародної безпеки не може бути ефективною без силової підтримки. Право завжди має спиратися на Силу, оскільки в іншому випадку воно весь час порушуватиметься й врешті-решт буде зведено нанівець. Але це не означає, що суб’єкт геополітики може діяти зовсім поза правом. Для нього існують правові обмеження, які для кожної історичної доби визначаються по-своєму. Питання полягає в тому, яка на цей час може бути сформована схема співвідношення силових і правових механізмів національної й міжнародної безпеки?

Міжнародне право за природою є конвенційним, тобто його норми і закони встановлюються шляхом домовленостей між діючими суб’єктами міжнародного життя. Цим воно відрізняється від прав людини, які є природними за походженням і визнаються такими, що невід’ємні від самої особистості. Водночас права нації мають як природне, так і конвенційне походження. Нації формуються природно-історичним шляхом, визначають і утверджують себе через