Історія зовнішньої політики засвідчує, що міжнародні системи мають певні етапи й цикли свого розвитку. Друга половина 1998 р. продемонструвала, що в розвитку системи стратегічного партнерства між Україною і Польщею (Республіка Польща – РП) намітився певний застій. Його ознаками стали відсутність елементів політики найбільшого сприяння у створюваному «Новому режимі перетинання українсько-польського кордону», взаємні претензії у розв’язанні делікатного питання щодо відтворення польських військових поховань у Галичині, зміст польських антикризових економічних і політичних рекомендацій для України.

Зовні закономірний процес легітимації вступу РП до натовського та європейського просторів, що виявився у приєднанні країни до Шенгенської угоди, яка дозволяє безвізовий режим тільки між країнами-учасницями цієї групи, є досить болючим для України. Зміст угоди спричинює виникнення складної геополітичної дилеми через побоювання, що кордон Європи і ЄС проходитиме західними кордонами України і може стати своєрідною новою європейською «залізною завісою». Стимулюючим фактором загострення цієї проблеми стала політична лінія польського МЗС, яке з моменту виникнення цього питання заявило про особливий статус і гарантії для України у зв’язку з українсько-польським стратегічним партнерством. Реальний зовнішньополітичний процес набув суперечливого характеру і призвів до протилежних, ніж очікувалося, результатів.

Наслідки російської фінансової кризи спричинили певний натиск на польських політиків щодо рекомендацій Україні у виборі моделі економічних реформ. Стандарти польської економічної перспективи, заснованої на політиці «шокової терапії» і концепції економічного віддалення від Росії як фактора ринкового стримування, не можуть бути застосовані в Україні, принаймні тимчасово, через низку особливостей української економіко-політичної трансформації. Польські аналітики традиційно відзначали необхідність посилення уваги до проблем децентралізації влади, збільшення ролі самоуправління, подолання значного впливу зовнішніх і внутрішніх факторів на впровадження економічних реформ, вільного доступу до кредитів, підтримку дрібного та середнього бізнесу, подолання розбіжностей у провінційній і столичній політичних субкультурах і вичленування ідеологічних упереджень з економіки. Зміни у системі рекомендацій щодо розвитку трансформаційної моделі у пострадянських країнах, і передусім в Україні, підкреслюють появу нових тенденцій у польсько-українських відносинах.

Особливості сучасної польської політики визначаються низкою тенденцій і факторів.

1. Польща отримала найвагомішу за всю її історію систему гарантій національної безпеки від НАТО і ЄС.

2. Російська фінансова криза продемонструвала, що Польща вийшла з постсоціалістичного і пострадянського економічного й політичного простору1.

3. Пріоритетна роль РП у регіоні є наслідком відмови західних країн від геополітичної концепції «Russia first» («Росія передусім»).

4. Пріоритетне значення для Польщі має західна зовнішня політика, східний зовнішньополітичний напрям є її прямим змістовно-операційним продовженням.

5. Сучасна польська східна політика базується на концепції, згідно з якою здійснення даної політики не вимагає фінансових витрат, надання кредитів і є своєрідним експортуванням польського політико-економічного досвіду.

Система стратегічного партнерства РП з Україною є складною категорією міжнародних відносин. Справді, стратегічне партнерство між країнами зумовлює рівноправний статус держав на міжнародній арені. Стратегічне партнерство – це не союзні, а особливі відносини держав, лояльних одна до одної, що визначені певними обставинами: історичним досвідом, геополітичними реаліями, інтересами національної безпеки, необхідністю підвищення ефективності економік або необхідністю нарощування зовнішнього політичного потенціалу кожної з країн. Такі відносини визначають дотримання певних процедур: взаємних консультацій перед прийняттям важливих внутрішньо- і зовнішньополітичних рішень, відкритість, взаємопідтримку на міжнародній арені. Разом з тим стратегічне партнерство зумовлюється і національними інтересами сторін, що визначають його тривалість, рівень і якість. Слід зазначити, що стратегічне партнерство може перетворюватися на патерналізм, своєрідну опіку й гегемонію (Давыдов Ю.П. Поиски привилегированного партнера // США: ЭПИ. – 1998. – № 5. – С. 3-18). Саме тому в системі польсько-українського стратегічного партнерства необхідно дотримуватися суворих критеріїв лідерства, підтримки і поваги взаємних інтересів. Адже ці проблеми мають об’єктивні причини й передумови.

До цього часу завдання польської зовнішньої політики у східному регіоні Європи були пов’язані з модернізацією західноєвропейської політики стосовно постсоціалістичних країн і зміною ставлення Європи до України внаслідок її особливих геополітичних і статусних характеристик. Вони визначають параметри кооперації і розгалуженої системи консультацій. Польська східна політика складається з системи зовнішньополітичних стосунків із країнами Балтії, Білоруссю, Росією та Україною. На формування цієї політики суттєво впливають США, Німеччина, Франція, Англія, ЄС і НАТО.

Важливим фактором активного зовнішньополітичного залучення Польщі до пострадянської Східної Європи є її участь у довготривалих військових програмах ЄС і НАТО. Зміна нейтрального статусу Білорусі, її антиєвропейська політика докорінно змінили інтереси РП у бік підвищення значення і питомої ваги у регіоні української зовнішньополітичної позиції. Саме тому стратегічному партнерству РП і України приділяється особлива увага. Можливість виникнення білорусько-російсько-української військової вісі розглядається як стратегічна небезпека для ЄС і НАТО, що здійснюють широкомасштабну нейтралізацію російсько-білоруської політики. З іншого боку, геополітична зміна традиційної схеми і напряму зовнішньої політики РП «між Німеччиною і Росією» призвела до необхідності стратегічного союзу РП і України.

Пострадянська Східна Європа і постсоціалістична Центральна і Східна Європа є новим елементом політичної географії, унікальна роль яких полягає у конструюванні та конфігурації національних інтересів європейської безпеки. Завдання польської східної політики полягають в одновекторному прозахідному напрямі розвитку зовнішніх політик пострадянських країн і недопущенні можливої геовійськової і геостратегічної дихотомії у Східній Європі. Тобто йдеться про реалізацію політики запобігання блоковому поділу пострадянського й постсоціалістичного простору, виникненню пострадянських тоталітарій.

Ефективність польської постсоціалістичної зовнішньої політики на сучасному етапі залежить від кількох факторів. По-перше, Польща має бути інституційно й ідентифікаційно пов’язана із Заходом. Це є обов’язковою умовою об’єктивної