Модель польсько-пострадянських відносин грунтується на феноменалізації Польщі як представника цих країн перед західними інститутами, що продемонструвала декларація щодо формального вступу Польщі до НАТО. Саме з цього часу РП почала розігрувати карту регіонального лідера та посередника. Фінансові, економічні та політичні наслідки кризи у Росії, тимчасова переорієнтація інвесторів підкреслили недосвідченість Польщі як такого представника й певну хиткість її економіко-політичного стану в Західній Європі та світі. Це можна пояснити труднощами у польсько-німецьких взаємовідносинах, з одного боку, проблемою координування інтересів Польщі з інтересами провідних країн ЄС, з другого, труднощами розвитку транзитивної економіки (дефіцит платіжного балансу Польщі, за оцінкою Л. Бальцеровича, у 1998 р. становив 5 млрд дол. США, 4% ВВП порівняно з 3,5% – у 1997 р.), торговельно-промисловим взаємозв’язком з колишнім РЕВовським простором і експортною кризою, що розвивається. Внаслідок вступу Польщі до НАТО перед нею постала проблема вироблення моделі взаємовідносин з колишніми партнерами по Варшавському договору. Питання якісного статусу Польщі як форпосту НАТО на Сході надає її взаємовідносинам з Україною й іншими країнами нового характеру. Об’єктом діяльності зовнішньополітичного істеблішменту РП стають нетрадиційні для нього проблеми державного будівництва, політичної мобільності, економічного і військового розвитку. Безумовно, польська політика на Сході спрямована на розробку схеми, згідно з якою будь-яка кризова ситуація не означатиме повернення країн до геополітичного і військового простору Росії. Постійно контролюється стратегічний багаторівневий вплив Росії на партнерів з колишнього СРСР. Західні аналітики відзначають наявність експансивного феномена у взаємовідносинах між країнами – колишніми союзниками по Варшавському договору. Крим і буковинсько-бессарабська вісь, нафтові й газові транзити постійно перебувають у зоні прихованих конфліктів.

Російська фінансово-політична криза несподівано для багатьох змінила звичайні ознаки й умови геополітичної, геоекономічної та геофінансової стабільності у пострадянській Східній Європі. Для українських політиків знов набули актуальності питання, що, здавалося, були вже розв’язані у перші роки незалежності. Посилення процесу євродиференціації та економічної переорієнтації західних торгових партнерів актуалізували питання доцільності реанімації економічної системи та зв’язків між слов’янськими державами колишнього СРСР та вимушеної трансформації економічної політики України. Зміна зовнішньополітичного стратегічного та операційного напрямів означає необхідність концентрації уваги на внутрішніх ресурсах, адже, по-перше, українська економіка може не отримати кредитів МВФ, а, по-друге, найближчим часом не можна чекати економічної підтримки з боку основних стратегічних партнерів України, наприклад, Польщі.

Таким чином, перебіг політичних та економічних подій, що призвели до появи геополітичних і геоекономічних дилем, демонструє певну варіантність чи невизначеність українського демократичного транзиту. Це пов’язано з політичною орієнтацією української політичної еліти, реалізацією групових інтересів і здатністю еліти керувати економікою. Через складність сучасної ситуації стає необхідним визначення пріоритетного зовнішньоекономічного стратегічного напряму. Однозначне й швидке розв’язання цієї проблеми може викликати кризу зовнішньополітичної стратегії. Відхід від багатополярної моделі зовнішньої політики до уніфіковано-прозахідної чи просхідної схеми має низку серйозних недоліків. Це спричинено суперечностями як у середині українського істеблішменту, так і між політичними, економічними, соціальними й електоральними факторами, що визначають процеси стратегічного розвитку держави. Об’єктивне тяжіння України до європейських структур стримується особливостями східноєвропейської геополітичної конструкції, чинниками пострадянського політичного, фінансово-економічного транзиту, експортного, енергетичного, інформаційного та культурного зв’язку з російським ринком.

Ком’юнітарна стратегія України у таких умовах повинна мати чітке східне продовження. Тобто східний вектор української зовнішньополітичної стратегії має включати основні принципові положення її ком’юнітарної політики. Дилема геостратегічного вибору для України створила жорсткий режим для її зовнішньополітичних та економічних відносин. Вона опинилася у ситуації «примусового вибору» основного стратегічного партнера. У такій ситуації (вибору між Європою та Росією) свого часу перебувала Польща. Додаткові складнощі створюють внутрішні суперечності та процеси концентрації, що захопили європейський натовський та російський простори.

За таких умов виникає перспектива створення певної системи союзів у регіоні, що має