кілька векторів: західний, східний, прибалтійський та південний. Нині політика балансування набуває проблематичного характеру, коли виникає необхідність визначення геостратегічних союзників. Особливе значення також має військово-технічне співробітництво та військова дипломатія. Коротка історія зовнішньої політики РП демонструє певну зацікавленість в інституціональному включенні України в європейський ком’юнітарний простір. У цьому ж напрямі з нею працює низка інших західноєвропейських держав. Прагнення України до західноєвропейського простору грунтується на принципово новій для Європи схемі, що являє собою не модель «повернення до Європи», як в Угорщині, Польщі та Чехії, а «входження в Європу», що процесуально і політично важко як для Заходу, так і для України. У зв’язку з цим Україна має активізувати дипломатичний пошук привілейованих західноєвропейських союзників, адже прийняття до ЄС залежить від політичної волі та схвалення основними членами союзу. Основними засобами впливу України на ці процеси є ефективна інформаційна, економічна та іміджева стратегії входження в європейський простір.
Зовнішньополітичне завдання, що постає перед Україною у європейському регіоні, полягає не тільки у підтримці добросусідських стосунків з усіма країнами, а й у лобіюванні національних інтересів незалежно від ідеологічних переконань. Українська ком’юнітарна стратегія має здійснюватися з урахуванням імовірності виникнення наслідків ефекту Версальського договору для Росії стосовно ЄС і НАТО. У цьому випадку Україна стає головною складовою цієї зовнішньополітичної схеми.
Іншою важливою тенденцією у розвитку систем європейської безпеки стає поступовий перехід зовнішньої політики й політики національної безпеки нейтральних країн від політики нейтралітету до політики активної участі у Північноатлантичному союзі та ЄС. Утворення нової Європи вимагає від європейських країн зміцнення загальноєвропейської безпеки. Очевидно, що ЄС має певний інтерес до трансформації нейтральних країн у союзницькі та їхнє подальше формальне включення у власну систему безпеки. Безумовно, така тенденція може мати концептуальний вплив на Україну та її стратегію євроінтеграції.
Фрагментована система національної безпеки пострадянських країн є тимчасовою транзитивною альтернативою системі колективної безпеки ЄС. Перспективи регіональних конфліктів, необхідність підтримки стабільності поступово включають Україну та інші держави до системи безпеки нового типу. Традиційно структура національної безпеки вміщує особисту, суспільну й державну безпеку, що складається з різних напрямів: фінансово-економічного, військово-технічного, науково-технічного, правового тощо. Конструювання замкненої системи національної безпеки у сучасних умовах створює низку додаткових ризиків як для самої країни, так і для її міжнародних партнерів. Це – військові, технологічні, інформаційні, економічні, фінансові ризики, а також проблеми розповсюдження наркотиків і поширення нелегальної торгівлі зброєю. Проте структура національної безпеки пострадянських країн поки що залишається поза межами сфери політики країн ЄС. За такої ситуації країни, що утворилися на теренах колишнього СРСР, можуть орієнтуватися на вибір системи колективної безпеки під егідою ООН, на індивідуальний замкнений нейтралітет, на військово-політичний союз на основі Ташкентського договору чи на входження до НАТО. Ці системи одночасно і комплексні, і різнополярні (наприклад, НАТО і Ташкентський договір). Тому тільки у частині зазначених систем колективної безпеки можлива одночасна участь.
Польща включена у процес зміцнення структур натовської та європейської безпеки. Однією зі стратегічних ліній політики Польської держави є проблема подолання євро- і північноатлантичного скептицизму. У РП стратегія пропаганди системи натовської безпеки грунтується на її ідентифікації з європейською системою безпеки. У 1997-1998 рр. Польщі було виділено 23 млн екю на зміцнення її східного кордону. До 1 грудня 2002 р. (входження РП до ЄС) на її східному кордоні має бути побудовано 19 нових прикордонних застав на відстані 20-25 км одна від одної відповідно до ЄСівських стандартів. За даними «Gazeta Wyborcza», соціологічне опитування, проведене навесні 1998 р. соціологічною службою польської армії, засвідчує, що 73% солдатів підтримують ідею участі польської армії в НАТО. У зв’язку із входженням РП у НАТО підвищується інтерес до модифікації її збройних сил і перспектив збільшення фінансових можливостей польського міністерства оборони. Загальна вартість модернізації і стандартизації збройних армій Польщі, Чехії та Угорщини становить 2,1-2,7 млрд дол. США. Український ВПК також зацікавлений в участі у процесі модернізації колишньої радянської військової техніки. Реалізація певних технічних переваг українського ВПК залежатиме від координації загальної зовнішньої політики України, державної військово-технічної та зовнішньоекономічної політики. Танковий двигун, виготовлений харківським ВО «Завод ім. Малишева», яким можуть оснащуватися танки типу Т-84, має потужність 1200 кінських сил (зараз на озброєнні 5ТДФ потужністю 560 кінських сил). Як засвідчив Четвертий міжнародний військовий салон у Кельцях (РП, вересень 1998 р.), конкуренція на цьому військовому ринку посилюється як з боку західноєвропейських ВПК, колишніх радянських ВПК, ВПК США, так і з боку Туреччини і країн Північної Європи. У салоні було представлено 225 фірм з 23 країн.
Нині реально існує загроза погіршення польсько-українських економічних відносин унаслідок російської фінансової кризи, що призвела до зменшення обсягу експортно-імпортних операцій між РП і Україною. Під час фінансової кризи польські експерти неодноразово підкреслювали необхідність економічної і торгової переорієнтації РП. З іншого боку, в експорті України спостерігається стійка тенденція виходу з ринків СНД на світові ринки.
Враховуючи наявну зовнішньополітичну ситуацію, можна дійти таких висновків.
1. Незважаючи на введення на західних кордонах України режиму Шенгенської угоди, ЄС і НАТО не відмовилися від прагнення створити інтегрованішу, а отже, безпечнішу Європу. «Замикання» європейського простору на західних кордонах України може спричинити створення такого механізму безпеки в Європі, що виключатиме низку європейських країн, у тому числі й найкрупніших. Фактором, що визначає необхідність відмовлення від моделі «буферних зон і балансирів», імовірність яких поки що не виключається, є передусім їхня
