Яке ж враження зробили ці відкриття на сучасників? Сміливі теорії народжувалися в рамках середньовічного суспільства, яке тяжіло до традиційних, стійких схем. Прорив, зроблений наукою, поглибив її розрив з церквою. Конфлікти з нею часто закінчувалися для вчених трагічно:

пригадаємо долю Дж. Бруно, що спалили як єретика, Г. Галілея, якого змусили зректися своїх поглядів. Твори, у яких висловлювалися нові ідеї, вносили в списки заборонених книг.

Величезний вплив природознавство зробило на філософію: нова картина світу потребувала філософського осмислення. Для багатьох вчених успіхи науки були підтвердженням безмежних можливостей людини. Французький математик і фізик Рене Декарт (1596-1650) створив нову картину світобудови і вивів закони, що ним керують. При цьому він грунтувався на даних природничих наук, вводячи їх у філософію. Світ представлявся йому величезним механізмом, рух якого визначений Богом - “великим геометром”, як називав його Декарт.

Англійський учений і політик Ф. Бэкон (1561-1626) у своїй знаменитій праці “Новий Органон” доказував, що навколишній світ, природу варто вивчати, довіряючи тільки досвіду, науковому експерименту. Йому ж належить ідея, якій призначено було зіграти ключову роль в інтелектуальному житті XVIII ст., про те, що наука дасть людині владу над світом, змінить життя і навіть суспільні відносини.

Вступ у нову епоху супроводжувався свого роду революцією в духовному житті Західної Європи. Це два явища в культурі XIV-XVI ст. - Ренесанс і Реформація. Здавалося б, між ними мало спільного. Ренесанс - це відродження античної спадщини, мирського начала. Реформація являлась оновленням церкви і супроводжувалась сплеском глибоких релігійних почуттів. Проте об'єднує їх те, що вони зруйнували стару середньовічну систему цінностей і формували новий погляд на людську особистість.

Культура Ренесансу зародилася в другій половині ХIV ст. І продовжувала розвиватися протягом ХV і ХVI ст., поступово охоплюючи усі країни Європи. Виникнення культури Відродження було підготовлено загальноєвропейськими і локальними історичними умовами.

У XIV - XV ст. зароджувались ранньокапіталістичні, товарно - грошові відносини. Однієї з перших вступила на цей шлях Італія, чому в чималому ступені сприяли: високий рівень урбанізації, підпорядкування села місту, широкий розмах ремісничого виробництва, фінансової справи, орієнтованих не тільки на внутрішній, але і на зовнішній ринок.

Складання нової культури було підготовлено і суспільною свідомістю, змінами в настроях різноманітних соціальних прошарків ранньої буржуазії. Аскетизм церковної моралі в епоху активного торгово - промислового і фінансового підприємництва серйозно розходився з реальною життєвою практикою цих соціальних прошарків із їхнім прагненням до мирських благ, накопиченню, тягою до багатства. У психології купецтва, ремісничої верхівки чітко проступали риси раціоналізму, розважливості, сміливості в ділових починаннях, усвідомлення особистих спроможностей і широких можливостей. Укладалася мораль, що виправдує “чесне збагачення”, радості мирського життя, вінцем успіху якої рахувалися престиж сім'ї, повага співгромадян, слава в пам'яті нащадків.

Цей процес мав поряд із власне історичними і історико-культурні передумови. Історичним завданням діячів нової культури стало відновлення спадкоємного зв'язку з високорозвиненою культурою античності. У культури Відродження були і середньовічні корені - світські традиції міської, народної, лицарської культури.

Ідейною основою ренесансної культури був гуманізм, світсько-раціоналістичний по своїй головній спрямованості, світогляд. Він лише частково відбивав інтереси і настрої соціальної верхівки, будучи по змісту світоглядом демократичним, антифеодальним, тому що звільнював свідомість людини від класових, корпоративних, церковно-схоластичних кайданів, сприяв активному життю.

Ранні гуманісти: поет філософ Ф. Петрарка (1304(1374), письменник Дж.Боккаччо (1313(1375) (хотіли створити прекрасну людську особистість, вільну від забобонів середньовіччя, і тому насамперед намагалися змінити систему освіти: ввести в неї гуманітарні науки, зробивши акцент на вивченні античної літератури і філософії. При цьому гуманісти аж ніяк не заперечували релігії, хоча сама по собі церква і її служителі були об'єктами глузувань. Скоріше, вони прагнули сполучити дві шкали цінностей.

У своєї “Сповіді” Петрарка писав, що аскетична мораль християнства очищає душу, але не менше важливе й усвідомлення цінності земного буття, успадковане від греків і римлян. У такий спосіб усувалося середньовічне протиставлення плоті і духу. Реабілітація земного виявлялася в ту епоху насамперед в апології красоти світу і людського тіла, плотської любові.

Художники стали бачити світ інакше: площинні, ніби безтілесні зображення середньовічного мистецтва поступилися місцем тривимірному, рельєфному, опуклому просторові. Рафаель Санті (1483(1520), Леонардо да Вінчі (1452(1519), Мікеланджело Буонарроті (1475(1564) оспівували своєю творчістю досконалу особистість, у якої фізична і духовна красота зливаються воєдино відповідно до вимог античної естетики.

Людина з її земними пристрастями і бажаннями з'явилася й у літературі. Заборонена колись тема плотської любові, натуралістичного її опису одержали право на існування. Проте плотське не придушувало духовного. Як і філософи, письменники намагалися створити гармонію двох начал, або, принаймні, їх зрівноважити. У знаменитому “Декамерон” Боккаччо бешкетні фривільні новели про сластолюбців чергуються з трагічними розповідями про самовіддану любов. У сонетах Петрарки, присвячених прекрасній Лаурі, небесній любові додані земні риси, але і земні почуття підняті до небесної гармонії.

Малюючи ідеал людської особистості, діячі Відродження підкреслювали її доброту, силу, героїзм, спроможність творити і створювати навколо себе новий світ. Неодмінною умовою для цього італійські гуманісти Лоренцо Валла (1407-1457) і Л.Альберти (1404-1472) вважали накопичені знання, що допомагають людині зробити вибір між добром і злом. Високе уявлення про людину було нерозривно пов'язано з ідеєю свободи її волі: особистість сама обирає свій життєвий шлях і сама відповідає за свою долю. Цінність людини стала визначатися її особистими гідностями, а не положенням у суспільстві:“ Шляхетність (немов якесь сяйво, що