Наступала епоха стихійного і буйного самоствердження людської особистості, що звільняється від середньовічної корпоративності і моралі, що підкоряє індивідума цілому. Це був час титанізму, що проявився й у мистецтві, і в житті. Достатньо пригадати героїчні образи, створені Мікеланджело, і самого їхнього творця (поета, художника, скульптора. Люди, подібні до Мікеланджело або Леонардо да Вінчі, являли собою реальні зразки безмежних можливостей людини.

Принципово важливо звернути увагу на попередження видатного російського вченого А.Ф.Лосєва про необхідність уникати вузької одноплановості, абсолютизації точки зору на суть мистецтва і літератури Ренесансу.

“Естетика Ренесансу, (пише А.Ф.Лосєв, (базувалася на людській особистості, але вона прекрасно розуміла обмеженість цієї особистості. Вона буйно і бурхливо заявляла про права людського суб'єкта і потребувала його звільнення (і духовного, і душевного, і тілесного, і взагалі матеріального. Але естетика Ренесансу володіла одною чудовою властивістю, чого не було в наступній естетиці буржуазно-капіталістичного світу: вона знала і відчувала всю обмеженість ізольованого людського суб'єкту. І це назавжди наклало печатку трагізму на всю нескінченно революційну стихію індивідуалізму Відродження”.

На думку Лосєва, найглибшу критику індивідуалізму дав у XVIст. Шекспір, титанічні герої якого настільки повні самоствердження цієї епохи. Герої Шекспира (Гамлет, Макбет) показують, як індивідуалізм виявляє свою власну недостатність і свою трагічну приреченість. Ренесанс, що так глибоко пронизує всю суть творчості Шекспіра, у кожній його трагедії перетворюється лише в цілу гору трупів, тому що така страшна, нічим нескорима й убивча самокритика усієї естетики відродження. Шекспір, підтверджує Лосєв, (колосальна спадщина індивідуалізму Ренесансу, на зорі буржуазного індивідуалізму дав нещадну критику цього абсолютного індивідуалізму, хоча тільки в XIX і XX ст. стали розуміти вся його обмеженість і неможливість.

Лосєв приводить і інші приклади, з іншої області людських знань епохи Ренесансу. Геліоцентрична система Коперника, її розвиток у Бруно (пише він, (засновані зовсім не на висуненні вперед суцільної людської особистості, навпроти, на тлумаченні людини, та й усієї тієї планети, на якій вона живе в якості непомітної “піщинки” у безкінечній світобудові. Коперник, Кеплер, Галілей забирають у людини її життєвий грунт у виді нерухомої Землі, а готика змушує людську особистість рватися нагору аж до утрати свого земного тяжіння і маси. Хіба це стихійне самоствердження людської особистості (А.Ф.Лосєв робить найвищою мірою важливий висновок, що стосується самої тенденції історичного розвитку: самий Ренесанс ще не був етапом буржуазно-капіталістичної формації. Він тільки її підготовляв, і притім несвідомо, незалежно від себе. Культура приватної власності і культура виробництва на основі експлуатації робочої сили в епоху Ренесанса починалася, але вона тут була ще занадто молодою і наївною, і вона усе ще ставила над усе красоту людської особистості, красоту людського тіла і піднесену картину космічних просторів. Надалі, після Ренесансу, цей юний і гарний індивідуалізм, прекрасно і чесно відчуваючий свою обмеженість, буде прогресувати у своїй ізольованості, у своїй віддаленості від усього зовнішнього і від усього живого, у своїй жорсткості і жорстокості, у своїй нелюдськості до усьому навколишньому.

Ідеї гуманізму - духовна основа розквіту мистецтва епохи Відродження. Мистецтво Відродження перейнято ідеалами гуманізму, воно створило образ прекрасної, гармонійно розвинутої людини. Італійські гуманісти вимагали свободи для людини. "Але свобода в розумінні Ренесансу, - писав його знавець А.Е.Джівелегов, - мала на увазі окрему особистість.

Гуманізм доказував, що людина у своїх почуттях, у своїх думках, у своїх віруваннях не підлягає ніякій опіці, що над нею не повинно бути сили, що мішає її відчувати і думати як хочеться". У сучасній науці немає однозначного розуміння характеру, структури і хронологічних рамок ренесанського гуманізму. Але безумовно, гуманізм варто розглядати як головний ідейний зміст культури Відродження, невіддільної від усього ходу історичного розвитку Європи в епоху розкладання феодальних і зародження капіталістичних відносин. Гуманізм був прогресивним ідейним рухом, що сприяв ствердженню нової культури, спираючись насамперед на античну спадщину. Гуманізм пережив ряд етапів: становлення в XIV сторіччі, яскравий розквіт слідуючого сторіччя, внутрішню перебудову і поступовий занепад в XVI сторіччі. Еволюція Відродження була тісно пов'язана з розвитком філософії, політичної ідеології, науки, інших форм суспільної свідомості і, у свою чергу, зробила потужний вплив на художню культуру Ренесансу.

Відроджені на античній основі гуманітарні знання, що включали етику, риторику, філологію, історію, виявилися головною сферою у формуванні і розвитку гуманізму, ідейним стрижнем якого стало вчення про людину, її місце і роль в природі і суспільстві. Гуманістична етика висунула на перший план проблему земного призначення людини, досягнення щастя його власними зусиллями. Гуманісти по-новому підійшли до питання соціальної етики. У рішенні яких вони спиралися на уявлення про великий потенціал творчих здібностей і волі людини, про її широкі можливості побудови щастя на землі.

Важливою передумовою успіху вони вважали гармонію інтересів індивіда і суспільства, висували ідеал вільного розвитку особистості і нерозривно пов'язаного з ним удосконалювання соціального організму і політичних порядків. Це надавало багатьом етичним ідеям і вченням гуманістів яскраво виражений характер.

Багато проблем, що розроблялися в гуманістичній етиці, знаходять новий зміст і особливу актуальність у нашу епоху, коли моральні стимули людської діяльності виконують усе більш важливу соціальну функцію.

Гуманістичний світогляд став одним із найбільш прогресивних завоювань епохи Відродження, що спричинив сильний вплив на весь наступний розвиток європейської культури.

Список літератури.

1. Всемирная история: (навчальний посібник ). - М: Мысль, Т.2.