1.3. Труднощі соціального розвитку. “Закон Тафта-Хартлі” та інші

Відразу по війні труднощі, пов’язані з переведенням економіки на рейки мирного розвитку, зокрема тимчасове зниження заробітної плати, різко активізували страйковий рух. У 1946 р. страйкували 4,5 млн чоловік. У наступні роки через стабілізацію економіки кількість страйків зменшилась, однак робітничий рух залишався досить активним. Страйкову боротьбу очолювали робітники сталеварної промисловості. Вони провели кілька загальнонаціональних страйків, у кожному з яких брали участь понад півмільйона працюючих [5, 90].

На відміну від західноєвропейських країн, у США так і не виникла масова робітнича партія. Профспілки ж охоплювали близько чверті всієї робочої сили. Проте існували два профспілкових центри – поміркованіша за своїм політичним спрямуванням Американська федерація праці (АФП) і радикальніший Конгрес виробничих профспілок (КВП), які у повоєнні роки зблизилися. Це уможливило їхнє об’єднання наприкінці 1955 р. Об’єднаний профцентр став називатись АФП-КВП. До нього ввійшли близько 15 млн працівників різних галузей господарства [16, 126 – 127].

Матеріально положення робочого класу США після закінчення війни погіршало прямо і опосередковано. Припинення наднормової роботи і зростання цін спричинили за собою падіння номінальної і реальної заробітної платні.

Зростання цін скорочувало реальну заробітну платню набагато сильніше, ніж показувала офіційна статистика. За офіційними даними, до часу відміни контролю над цінами (до 1 липня 1946 р.) індекс вартості життя в США був на третину вище, ніж до війни. Але цей індекс не враховував ролі “чорного ринку” в підвищенні вартості життя в Сполучених Штатах [12, 216].

Недолік продуктів за фіксованими цінами, зокрема м'яса, примушував населення США купувати продукти за підвищеними цінами. Відміна контролю над цінами показала, наскільки дійсно виросла вартість життя. Все це приводило не тільки до хвилювань, але і до страйків. Як, наприклад, страйк на найбільших автомобільних заводах “Дженерал Моторс”.

Уряд Трумена прагнув розіграти роль неупередженого арбітра. Але це йому не вдалося. 14 лютого воно оголосило нову політику заробітної платні і цін, що дозволяла підвищувати ціни, якщо інтереси компанії страждають в результаті змін, внесених в заробітну платню [12, 217].

Небачена раніше страйкова хвиля в США мала політичне значення і політичні наслідки. В розпал страйків серед страйкуючих робітників були чутні голоси про необхідність створення третьої, масової партії американського пролетаріату. Але ці голоси не одержали широкого відгуку. На відміну від страйків, що послідували за Першою світовою війною, страйки 1945-1946 рр. не висували політичних програм [16, 91–92]. Капіталісти спочатку упиралися, але потім були вимушені піти на поступки.

Найбільша в історії страйкова хвиля, великі масові страйки, що прокотилися по країні, вперше в історії США обійшлися без збройних зіткнень, без мобілізації національної гвардії, без втручання військ.

Міжнародне положення і внутрішньополітична обстановка примусили уряд і більшість конгресу США схилити капіталістів до компромісу.

Політика “холодної війни” не обмежувалася сферою діяльності державного департаменту і Пентагону. Вона охоплювала не тільки зовнішню, але і внутрішню політику, економіку і суспільне життя країни.

У США роздувалася шпигуноманія, яка перевершила все те, що відбувалося коли-небудь після першої світової війни, коли американську буржуазію охопив “великий червоний страх” Багато прогресивних діячів і ряд діячів науки переслідувалися. Федеральне бюро розслідувань встановило спостереження за мільйонами американців. У Вашингтоні рвала м метала Комісія по розслідуванню антиамериканської діяльності. У конгрес безперервно вносилися реакційні біллі [4, 122].

Агресивна зовнішня політика супроводжувалася настанням реакційних сил усередині країни, небувалим порушенням цивільних прав, зафіксованих в конституції США.

Як завжди в епоху імперіалізму, настання реакції почалося перш за все з походу проти організованих робітників. Біллі К. Кейза і С. Хоббса в 1946 р. послужили прологом до загального настання монополістичного капіталу на професійні союзи в 1947 р. [8, 74]

Формальним приводом для такого настання вважалися крупні післявоєнні страйки, що успішно завершилися. У конгресі США почали скаржитися, що “дух співпраці і доброї волі між підприємцями і робітниками”, дух “класової співпраці” зник. Але, як ми бачили, задовго до цих страйків, в 1944 р. і ще раніше, монополістичний капітал США вирішив після закінчення війни повести загальну кампанію проти професійних союзів.

Закон Тафта-Хартлі заохочував штрейкбрехерство, утрудняє ефективне пікетування, дозволяв існування компанійських союзів, заборонених “актом Вагнера”: по цьому акту звільнення робітників за участь в страйку або за активну профспілкову діяльність признавалося незаконним і передбачалося що звільнені з таких причин повинні бути відновлені на роботі і одержати повну компенсацію за вимушений прогул. Новий закон фактично ліквідовував ці права робітників [12, 201].

Закон Тафта-Хартлі передбачив ряд заходів, перешкоджаючих укладенню колективних договорів. У сільському господарстві, в державних установах і на підприємствах робітникам відмовлено було в праві на такі договори. На приватних підприємствах підприємцям надавали великі можливості для відмови від укладення колективних договорів.

Згідно із законом Тафта-Хартлі будь-яка профспілка позбавлялася права на укладення колективного договору, якщо хто-небудь з його керівників “підозрюється” в “комуністичних настроях”. Оскільки “підозрівання” і “настрій” – поняття розпливчаті, оскільки