Новий антиробочий закон передбачав строгий контроль над засобами профспілок, публікацію кожним союзом фінансового звіту. Профспілкам Заборонялося використовувати свої засоби для політичних цілей, для виборчих кампаній, а також для створення самостійних фондів допомоги безробітним і хворим без нагляду над цими фондами з боку підприємців. Кожна профспілка повинна була реєструватися в міністерстві праці і посилати туди звіти, що містять прізвища профспілкових працівників, дані про їх оклади, про розміри членських і інших внесків, про процедуру вироблення рішень з різних питань, а також представляти щорічний фінансовий звіт. При реєстрації потрібні свідчення під присягою, що ніхто з місцевих і центральних працівників даного союзу не є комуністом. Такі ж індивідуальні свідчення під присягою закон встановлював для кожного профспілкового працівника [12, 202].

Нарешті, закон Тафта-Хартлі оголосив незаконною систему “закритої майстерні”. Правда, він дозволив існування “союзній майстерні”, але санкціонував і узяв під захист федерального законодавства дії законодавчих

Отже, перші повоєнні роки для Сполучених Штатів позначилися президентством Г. Трумена. В соціально-економічній сфері, не дивлячись на те, що у порівняні з іншими країнами світу Америка не переживала таких значних труднощів, характерним був наступ реакційних сил, який проявив себе у прийнятті антистрайкових законів і т.п.

Розділ 2. Зовнішньополітичний курс повоєнної Америки

Характер зовнішньої політики США у повоєнні роки обумовлювався значним посиленням їхньої військово-політичної могутності, а отже, ролі у світі. Серйозним суперником Сполучених Штатів був СРСР, який, встановивши панування в країнах Центральної та Східної Європи, прагнув поширити свій вплив й на інші регіони світу.

2.1. Ревізія зовнішньої політики Ф. Рузвельта

Із зміною складу уряду мінявся і його політичний напрям, змінювалася не тільки внутрішня: але і зовнішня політика Вашингтона. Ще в ході війни Ф. Рузвельт виказував припущення про майбутні розбіжності між переможцями. Але разом з тим він указував, що міцний мир може бути побудований тільки в співпраці з СРСР .

Незабаром після смерті Рузвельта уряд Трумена узяв в зовнішній політиці абсолютно інший курс, курс, що не заохочував компромісів, курс, що направлявся тими агресивними кругами монополістичного капіталу США, які ще до вступу до воєн висували програму американського панування в післявоєнному світі.

Агресивна, антирадянська, небезпечна післявоєнна зовнішня політика Вашингтона викликали протести в прогресивних кругах США. У перші півтора роки президентства Трумена ця політика натрапляла на опозицію в самому уряді. Трумен примусив незадоволених його зовнішньою політикою, як і внутрішньої, політикою залишити урядовий кабінет. З відходом Уоллес розбіжності в уряді з питань зовнішньої політики припинилися [11, 89].

Ще під час війни у Вашингтоні встановилася певною мірою двопартійна зовнішня політика. Рузвельт всіляко прагнув ладнати з лідером республіканців сенатором Вандербергом, як головним авторитетом опозиційної партії з міжнародних питань. У лютому 1945 р. Рузвельт, враховуючи роль Вандерберга в республіканській партії і його вплив в сенаті, включив його до складу делегації США на конференції в Сан-Франциско. Але одна справа - двопартійна зовнішня політика при Рузвельті, а інша справа при Трумені [10, 77].

Після перемоги республіканців на виборах в 80-й конгрес Вандерберг став головою комісії по закордонних справах сенату. Але ще задовго до цих виборів Вандерберг, у якого з Труменом склалися особисті довірчі відносини в сенаті ще до війни, робив як учасник найважливіших міжнародних політичних конференцій великий вплив на президента США, ніж державний секретар Бірнс [11, 90].

Бірнс багато років представляв в демократичній партії і в конгресі США південних консерваторів. На посту державного секретаря, на якому він знаходився з середини 1945 г протягом півтора років, Бірнс, як він сам неодноразово підкреслював, проводив “двопартійну політику”. Але “двопартійна політика” в розумінні навіть такого реакціонера, як Бірнс, не завжди влаштовувала Вандерберга, а отже, і Трумена.

5 січня 1946 р. в Білому домі Трумен зачитав Бірнсу свій лист про необхідність жорсткої і по суті непримиренної політики по відношенню до Радянського Союзу. Всупереч Московській угоді Трумен стверджував, що він не думає згодитися на визнання нових урядів Румунії і Болгарії, “якщо вони не будуть радикально змінені”. Він також заявив, що США повинні створити “сильний центрально уряд” в Китаї і Кореї. У цьому листі президент стверджував, що Росії необхідно протиставити “залізний кулак і сильні вирази”. Він закінчив свій твір словами: “Я втомився няньчитися з Радами” [11, 91].

У цьому документі, написаному президентом США всього через декілька місяців після закінчення Другої світової війни, не тільки міститься відмова від зовнішньої політики Рузвельта, але і агресивна, антирадянська програма, яку Вашингтон проводив в подальші роки. Тут і політики “з позиції сили”, і агресивна, непримиренна дипломатія, названа незабаром “ холодною війною” [10, 71].

У боротьбі навколо ревізії зовнішньої політики Рузвельта в уряді і конгресі США узяли верх супротивники післявоєнної радянсько-американської співпраці, прихильники неминучої війни. І якщо вони утрималися від доведення цієї програми до її логічного кінця до превентивної війни проти СРСР, в якій вони мали намір використовувати свою монополію на атомну бомбу, то це пояснюється тим, що ще до того, як Радянський Союз створив атомну зброю, в авторитетних кругах США знайшлися достатньо розсудливі люди, що доводили, що в такій війні, яка, безумовно, була б тривалою і напруженою. у США не було надій на перемогу.

Боротьба навколо зовнішньополітичного курсу США мала велике історичне значення. Від її результату залежав в багато розвиток міжнародних