У цих умовах особливу роль виконує президент США. Був час, коли проти президента Рузвельта виступали 90% всіх газет і журналів країни. Але Франклін Рузвельт, апелюючи до широких мас виборців, одержував їх підтримку. Трумен взагалі не був здатний на подібний крок, а в даному випадку в цьому не відчував потреби: зовнішньополітичний войовничий імперіалістичний курс Даллеса йому був незрівнянно ближчим, ніж мирний курс Уоллеса [11, 92 – 93].

Разом з ревізією зовнішньої політики Рузвельта у взаємостосунках з СРСР посилювалася активність американського імперіалізму на Близькому і Далекому Сході. 4 липня 1946 р. набув чинності закон про незалежність Філіппін, прийнятий конгресом США за ініціативою Франкліна Рузвельта ще в 1934 р. Закон, підписаний президентом США 24 березня 1934 р., передбачав збереження за США морських баз на Філіппінських островах [9, 244].

Основна увага і зусилля дипломатії США на Далекому Сході після закінчення Другої світової війни були направлені на створення такого ж внутрішньополітичного положення в Китаї. У планах експансії США Філіппіни завжди розглядалися лише як форпост для розповсюдження впливи і панування американського капіталу на Китай.

На Близькому Сході активність американського капіталу значно посилилася ще до закінчення Другої світової війни. Від близькосхідної політики імперіалістичних держав давно разить на весь світ нафтою. Нафтою просочена і політика США в цьому районі [5, 90].

У міру збільшення значення Близького Сходу для нафтових монополій США зростала політична активність Вашингтона в цій частині світу.

2.2. Інтервенція до Китаю

Перед Вашингтоном встало питання: що робити, як “врятувати” Китай від комунізму і включити його в орбіту американського імперіалізму? У 1945-1946 рр. у військових і дипломатичних кругах США було багато розмов і пропозицій про вторгнення до Китаю великими, достатніми для того, щоб розбити Народну армію і встановити там бажаний Сполученим Штатам порядок. Це, між іншим, визнає і сам Трумен. Але руки виявилися короткі.

Уряд США вимушений визнати план відкритої війни американських військ проти Народної армії Китаю за нездійсненний. Він вирішив діяти через Чан Кайши, надавати йому всесторонні допомоги військові, політичні, дипломатичні, економічні та ін. Іншими словами, уряд США вирішив активно втручатися у внутрішні справи, здійснювати інтервенцію до Китаю, утримуючись разом з тим від безпосередніх військових дій проти Народної армії. Проте в ході громадянської війни морські і повітряні сили США брали участь не тільки в допоміжних операціях, але і безпосередніх військових діях проти Народної армії, а в деяких випадках брали участь також американська піхота і танки.

Офіційно на порятунок режиму Чан Кайши уряд США асигнував у вигляді подарунків і кредитів 2 млрд. дол., але насправді було витрачено 3 – 4 млрд. дол. [10, 89].

Поразка світового імперіалізму в Китаї вплинула на всю подальшу політику США у всьому світі. Воно знайшло своє віддзеркалення в неймовірній злості реакційних кругів американського імперіалізму по відношенню до соціалістичного табору, в безрозсудному, але наполегливому ігноруванні, невизнанні Китайської Народної республіки, в розпалюванні “холодної війни” і в закликах до превентивної гарячої війни [10, 99].

Після втрати своїх позицій в Китаї американський імперіалізм поспішив висунути “план Маршалла” – план “порятунку капіталізму” в Європі. Вслід за цим планом, як побачимо далі, Вашингтон створив під своїм керівництвом ряд систем військових союзів в Америці, в Європі, на Ближньому і на Далекому Сході.

Отже, бачимо, що перші повоєнні роки для адміністрації Сполучених Штатів пройшли під впливом боротьби двох течій які по різному бачили майбутній зовнішньополітичний курс країни. З одного боку існували сили, які притримувалися досить лояльних позицій щодо СРСР, з іншого – яскраво виражені антирадянські сили. Характерно, що перемогу отримали останні. Це, в свою чергу, швидко позначилося як на зовнішньо- так і на внутрішньополітичному житті Америки і задавало тону міжнародним відносинам усієї другої половини ХХ століття.

Розділ 3. “Холодна війна”

3.1. “Доктрина Трумена” і “план Маршалла”

Друга половина ХХ століття позначилася глобальним протистоянням двох політичних систем, яке отримало назву “холодна війна”. Вперше слова: “Холодна війна” вимовив публічно Бернард Барух 16 квітня 1947 р. в своїй промові в законодавчих зборах штату Південна Кароліна. Цей сильний вираз, як і всю промову, заготовив для Баруха відомий журналіст Геберт Своуп. Вислів Своупа підхопив Уолтер Ліппман і пустив його в оборот по численних газетах, в яких друкувалися його статті. Незабаром слова “холодна війна” почали широко уживатися в світовій пресі, стали ходовими у всіх країнах [11, 112].

“Холодну війну” на Заході стали розглядати не як епізод, не як короткочасне явище, а як процес, що затягується на багато років, можливо, десятиліття. Відповідно до цього у Вашингтоні зробили ряд організаційних дій по військовій і політичній лінії.

У 1947 р., 25 липня, конгрес США ухвалив створити міністерство оборони, об'єднуюче сухопутні, військово-морські і військово-повітряні сили. Для підготовки узгодженої загальної стратегії і для розробки планів взаємодії всіх видів озброєних сил був створений Комітет начальників штабів, що складається з п'яти чоловік головою комітету, начальників штабів армії, військово-морських і військово-повітряних сил, а також командувача корпусом морської піхоти [12, 245].

Разом з тим