Тим часом в перші післявоєнні роки приватний капітал США неохоче йшов за межу. З часом закінчення ленд-лізу в 1945 р. до весен 1949 р. уряд США надав іноземним державам у вигляді позик і субсидій близько 20 млрд. дол., а експорт приватного капіталу із США склав за цей час лише близько 1,5 млрд. дол. А головне, у Вашингтоні в цей час готувалися плани об'єднання капіталістичної Європи проти СРСР. Для цього необхідно було перш за все підкріпити економічно і політично позиції капіталізму в Європі. І “план Маршалла” дійсно послужив економічною і політичною основою для агресивного військового союзу. Через майже 20 років в сенаті США відкрито визнали: “План Маршалла поклав основу Північноатлантичному союзу” [11, 107].

Таким чином “план Маршалла” разом з деякими економічними задачами мав, як і “доктрина Трумена”, військово-політичне призначення. Але офіційно вирішили, як рекомендував Раду з планування політики, піднести цей план як чисто економічне, навіть філантропічне, захід. Маршалл в своїй промові в Гарвардському університеті заявив: “Наша політика направлена не проти якої-небудь країни або доктрини, а проти голоду, убогості, відчаю і хаосу.”

Загалом “план Маршалла”, як і “доктрина Трумена”, переслідував військово-стратегічні і політичні задачі, але тільки незрівнянно крупніші. Він також, хоча більш обережно, завуальовано передбачав втручання США у внутрішні справи країн Західної Європи. Але формально Маршалл прагнув додати своєму плану демократичне забарвлення. Він говорив, що європейські держави, охочі користуватися його планом, повинні самі проявити ініціативу і виробити деталі цього плану, підраховувавши необхідні засоби і т.д.

У конгресі США “план Маршалл” зустрів сильнішу опозицію, ніж “доктрина Трумена”. Адже зараз йшлося про незрівнянно крупніші асигнування. Перша сесія конгресу закінчила свою роботу, нічого не зробивши в цьому відношенні.

Одночасно з підготовкою і проведенням “плану Маршалла” США разом з Англією проводила в окупованій Німеччині сепаратні дії, що зривають виконання рішень Потсдамськой конференції і роботу Контрольної ради чотирьох держав, відновлюючи західнонімецькі промислові монополії-застрільників двох світових воєн, готуючи грунт для ремілітаризації Західної Німеччини і перетворення її у військового союзника США [10, 112].

2 грудня 1946 г у Вашингтоні було укладене угода про злиття американської і англійської зон окупації в Німеччині, що утворили так звану Бізонову. Влітку 1948 р. до них приєдналася і французька окупаційна зона, таким чином, створилася Трізонія. 18 червня 1948 р. США, Англія і Франція оголосили про проведення в західних зонах Німеччини сепаратної грошової реформи. Через п'ять днів, 23 червня, самовільно, без санкцій радвлади, вони розповсюдили цю реформу на Західний Берлін, що знаходилася в радянській зоні і мала вільне спілкування з Східним Берліном і вій Східною Німеччиною. Західні держави своїми діями загрожували дезорганізовувати господарське життя не тільки в Східному Берліні, але і у всій Східній Німеччині. У відповідь радвлада в Німеччині тимчасово закрила вільний доступ до Берліна із західних зон [9, 251].

Перераховані сепаратні дії США, Англії і Франції крім всього іншого означали заходи щодо економічного і політичного розколу Німеччини. Вони завершилися освітою 21 вересня 1949 р. західнонімецької держави – Федеративної Республіки Німеччини із столицею в м. Бонн [10, 117].

Разом із загостренням німецької проблеми, з активізацією політики “холодної війни” у Вашингтоні вживали заходи до того, щоб втягнути в неї держави Латинської Америки, забезпечити повну підтримку Сполученим Штатам з боку цих держав в Організації Об'єднаних Націй. Ці цілі США переслідували на конференції міністрів закордонних справ американських республік в 1947 р. в Ріо-де-Жанейро і на дев'ятій панамериканській конференції ту, що відбулася в 1948 р. в Боготі [16, 92 – 93].

Конференція в Ріо-де-Жанейро відкрилася 15 серпня і тривала до 2 вересня 1947 р. Делегацію США очолював Маршалл. Перед закриттям конференції в столицю Бразилії прибув Трумен і виступив перед делегаціями американських країн [9, 280].

У Ріо-де-Жанейро було повторене грунтовніше рішення Чапультепекської конференції про те, що напад на одну американську країну розглядатиметься як напад на всі американські держави. Учасники конференції підписали договір про захист Західної півкулі, який у Вашингтоні коментували як прообраз майбутнього північноатлантичного пакту 1949 р.

На Близькому Сході в 1947-1048 рр. після ухвалення “доктрини Трумена” і “плану Маршалла” посилилася активність нафтових монополій США. Наступного дня після публікації “доктрини Трумена”, 13 березня 1947 р., було повідомлено, що американські компанії вирішили інвестувати 227 млн. дол. в нафтоносні землі Саудівської Аравії і будувати нафтопровід з району цих земель до Середземного моря завдовжки в 1050 миль. 6 липня 1948 р. з'явилося повідомлення про отримання американцями великої концесії на здобич нафти в Кувейті [9, 287].

До арабської нафти почали виявляти велику цікавість найбільших нафтових монополії США.

Вашингтон втягував в “холодну війну” Західну Європу і Південну Америку, Близький і Далекий Схід, додавав цій політиці глобальний характер, заглиблював і загострював її надалі створенням військових союзів. Уряд США розвернув і проводив “холодну війну” з схвалення і благословення лідерів обох великих партій в конгресі, не дивлячись на те що в окремих питаннях між цими партіями виявлялися відомі тактичні розбіжності.

Такий підсумок двопартійної зовнішньої політики 80-го конгресу. Така роль республіканців і демократів в “холодній війні”.

3.2. Створення НАТО

У зовнішній політиці друге президентство Трумена проходило під прапором посилення міжнародної напруженості, загострення радянсько-американських відносин.

4 квітня 1949 г представники 12 урядів підписали у Вашингтоні договір про північноатлантичний військовий союз, названим НАТО. Його підписали