Надалі США укладали інші військові союзи. Але НАТО продовжувала залишатися центральним, найважливішим з них, приковував до себе основну увагу держдепартаменту США, втілював післявоєнну глобальну політику Вашингтона, направлену на боротьбу з світовою соціалістичною системою, з національно-визвольним і революційним рухом у всьому світі.

Деякі політичні діячі США інтерпретували створення НАТО як розповсюдження “доктрини Монро” на Європу. Сенатор Тафти писав, що це є характерною межею північноатлантичного пакту. Але “доктрина Монро” не була військовим союзом, не була навіть договором. Формально вона з'явилася як одностороння декларація президента США проти втручання великих держав Європи у внутрішнє життя країн Нового Світла. Інша справа-еволюція цієї доктрини, її перетворення в знаряддя реакції і імперіалізму, в знаряддя дипломатії долара. У захист “доктрини Монро” США ніколи не воювали з великими державами Європи, не воювали навіть тоді, коли європейські держави явно порушували цю доктрину [11, 119].

3.3. “4-й пункт”

Трумен в промові, вимовленій в день початку другого терміну його президентства, до якої він офіційно повідомив про створення Північно-атлантичного пакту, висунув програму з чотирьох пунктів так званої американської допомоги іншим державам. 4-й пункт передбачав сильне збільшення ролі американського капітал в економіці країн, що розвиваються. Надалі проекти цієї допомоги, законодавство і дебати про неї часто позначалися словами: “4-й пункт” [11, 123 – 124].

“План Маршалла” ставив своєю задачею посилення позицій капіталізму, що похитнули, в Західній Європі. “4-й пункт” програми Трумена, проголошений в період розвалу колоніальної системи імперіалізму, в дні історичних перемог китайської народної армії, зростання і зміцнення свого табору соціалізму, ставив за свою мету сприяння розвитку колишніх колоніальних і залежних країн по капіталістичному шляху, що забезпечує експансію і панування долара в цих країнах [10, 109].

Трумен підкреслював, що “4-й пункт” його програми виражає практичні заходи проти зростання впливу комунізму, і підтверджував, що ідея “4-го пункту” з'явилася на два-три роки раніше, ніж вона була опублікована. Вона зародилася разом з виникненням “плану Маршалла”.

Обидва ці заходи носили суто політичний характер. І “план Маршалла”, і “4-й пункт” були задумані як зброя в “холодній війні”. Але, подібно тому як Маршалл намагався 5 липня 1947 р. в Гарвардському університеті піднести в свій план як чисто економічний і філантропічний захід, так і його наступник в державному департаменті Ачесон 30 березня 1950 р. перед комісією по закордонних справах сенат намагався зобразити “4-й пункт” як план рішення економічних і технічних задач [12, 354].

3.4. Інтервенція до Кореї

Утворене влітку 1948 р. в Сеулі, зоні окупації озброєних сил США, проамериканський південнокорейський уряд відкрито говорив про наміри силою розповсюдити свою владу на Північну Корею. Це вимушувало Корейську Народну демократичну Республіку готуватися до відсічі і постійно бути на варті, розглядати кожен прикордонний конфлікт як початок здійснення намірів уряду Сеулу.

Коли в кінці червня 1950 р. на території Кореї розвернулися військові дії, війська південнокорейського уряду виявилися деморалізованими: вони не бажали воювати за ставлеників США. До кінця другого дня військових дій Макартур в телеграмі Трумену повідомляв : “Людські втрати Південної Кореї у результаті битви свідчать про їх недостатню здібність до опору і небажання воювати. Ми вважаємо, що повний крах неминучий” [11, 265].

Після першого сильного удару армія південнокорейського уряду швидко покотилася на південь. “8 червня війська Корейської Народно-демократичної Республіки зайняли Сеул. На початку серпня в їх руках знаходилася вже вся Південна Корея за винятком невеликого клаптика землі на південному заході у Пузана. Військові дії наближалися до свого завершення. Створилися умови для освіти в Кореї єдиної незалежної демократичної держави. Але озброєне втручання США увергнуло Корею в тривалу руйнівну війну. Американські літаки протягом років нещадно бомбили корейські міста і села.

Вранці 27 червня 1950 р. Трумен без, як вважається в таких випадках, санкцій конгресу наказав морським і повітряним силам США надати допомоги південнокорейським військам. “Корейська війна стала війною Трумена”, - писав зв'язки з цим журнал Йєльського університету. Того ж дня увечері уряд США, користуючись тимчасовою відсутністю представника СРСР на засіданнях Ради Безпеки, провів на засіданні цієї Ради резолюцію, що рекомендує всім членам ООН надавати допомоги Південнокорейській республіці [11, 265].

Таким чином, США, почавши озброєну інтервенцію в Кореї, оформили цю інтервенцію постфактум під прапором ООН. 8 липня 1950 р. Трумен призначив командувача озброєними силами США на Далекому Сході генерала Макартура головнокомандуючим озброєними силами ООН в Кореї. Так звані озброєні сили ООН по своєму складу були в основному американськими. Англія, Франція, Австралія, Туреччина, Таїланд, Філіппіни і ще вісім країн відправили до розпорядження Макартура лише незначні, символічні військові частини. 27 червня 1950 р. Трумен наказав включиться у війну тільки морським і повітряним силам. До кінця ж першого тижня військових дій Макартуру було дозволено використовувати для цієї війни всі види військ США, що знаходилися в районі Далекого Сходу [10, 245].

Уряд Китайської Народної Республіки заявив публічно і через дипломатичні канали, що не залишиться байдужим до наближення до