Престиж уряду Трумена в країні різко впав. П'ятирічні підсумки “холодної війни” виявилися безрадісними. До початку 1952 р. США ( по підбурену з 1947 р.) ослабили свої міжнародні позиції. За цей час змінилося співвідношення сил на світовій арен: США позбулися монополії на атомну зброю і зазнали виняткової за своїми розмірами і наслідками поразки в Китаї. Компенсація, яку Вашингтон намагався одержати в Західній Європі створенням і фінансуванням НАТО, не викликала ентузіазму ні в Європі, ні в Америці. Нарешті, на довершення всього уряд Трумена втягнув країну в тривалу, непопулярну, небезпечну для США і безнадійну війну в Кореї [16, 103].

У республіканців вперше за 20 років з'явилися реальні перспективи на повернення в Білий дім.

За рік до виборів керівні діячі обох партій претендували на те, щоб дістати згоду Д. Ейзенхауера на висунення його кандидатури в президенти. Кожна з цих партій вважала його своєю людиною і кожна з них була упевнена, що цей генерал є тим найпопулярнішим кандидатом, який збере потрібну кількість голосів не президентських виборах.

16 лютого 1952 р. Ейзенхауер повідомив через генерала Клею, що він згоден балотуватися як кандидат в президенти США від республіканської партії. Ейзенхауер переміг.

Проте Ейзенхауер не набрав такої більшості поданих голосів, як кандидати республіканської партії в 20-х роках і Рузвельт в 30-х роках. У 1920 р. У. Гардінг одержав 64% всіх голосів, в 1924 р. К. Кулідж - 65%, в 1928 р. Г. Гувер - 59%, в 1932 р. Ф.Рузвельт - 59%, а в 1936 р. - 62%. Д. Ейзенхауер одержав в 1952 р. лише 55% всіх поданих голосів [12, 322].

Зіставлення виборів в конгрес з президентськими виборами показує, що перемога 1952 р. належала не республіканській партії, а особисте Ейзенхауеру. Ейзенхауер одержав більшість голосів навіть Штаті Ілінойс, де Стівенсон був губернатором, і в рідному штаті Трумена – Міссурі. Подібна картина спостерігалася на виборах в конгрес в 18 штатах, в яких Ейзенхауер одержав більшість голосів [10, 220].

Отже, республіканці після 20-річного перебування в опозиції стали господарями федеральної виконавчої влади. Хоча ніхто не може виразно сказати, яка різниця між обома партіями, успіх республіканців не президентських виборах 1952 г розцінювався в керівних капіталістичних кругах США як їх велика політична перемога.

Таким чином, вже перші повоєнні роки показали, що для США одним із пріоритетних завдань зовнішньої політики було стримування поширення комунізму у різноманітних куточках світу. Реалізація цього завдання знайшла своє втілення у прийнятті “доктрини Трумена”, наданні матеріальної та фінансової допомоги країнам Європи, зокрема, через “план Маршалла”, прямій чи опосередкованій підтримці антисоціалістичних урядів як це було продемонстровано, наприклад, у Кореї.

Висновки

Отже, після Другої світової війни США вийшли яскраво вираженим політичним, економічним та військовим лідером який об’єднав навколо себе капіталістичні країни для протистояння поширення комунізму з боку, спочатку СРСР, а згодом й інших соціалістичних країн – Китаю, Кореї та ін.

На зовнішньополітичний курс Сполучених Штатів мала вплив ситуація яка склалася всередині країни. Досить негативно на ньому позначилася соціальна напруженість. Вона була викликана хвилею страйків які були характерними для перших повоєнних років. Крім того, періодично країною прокочувалися циклічні економічні кризи.

В цілому, для зовнішньої політики США після Другої світової війни був характерний курс спрямований на стримування поширення комунізму, який отримав назву “доктрини Трумена”. Ця політика знаходила своє втілення в різних формах. По, перше, у формі прямого військового зіткнення з соціалістичними режимами в різних куточках світу – Кореї, В’єтнамі та ін. По-друге, в опосередкованій – наданні матеріальної та фінансової допомоги країнам, що могли підпасти під вплив соціалістів.

Саме діяльність Трумена на міжнародній арені сприяла виникненню “холодної війни” – станові ідеологічного протистояння двох таборів: комуністичного, з одного боку, і капіталістичного – з іншого. У військово-політичному відношенні це вилилося у формування двох блоків: НАТО, очолюване США і ОВД, очолюване СРСР.

Література

1. Александров В.В. Новейшая история стран Европы и Америки. 1945–1986 гг. – М.: Высшая школа, 1988.

2. Бзежинский З. Великая шахматная доска. Господство Америки и его геополитические императивы. – М.: Международные отношения, 1999.

3. Бураков Ю., Кипаренко Г., Мовчан С., Мороз Ю. Країни Заходу у другій половині ХХ ст. – Львів: Студії, 1995.

4. Всесвітня історія: Навч. посібник / Б.М. Гончар, М.Ю. Козицький, В.М. Мордвінцев, А.Г. Слюсаренко. – К.: Знання, 2002.

5. Государство и управление в США /Отв. ред. Л.И. Евенко. – М.: Мысль, 1985.

6. Грайнер Б. Американская внешняя политика от Трумена до наших дней. – М., 1986.

7. Гренвилл Дж. История ХХ века. Люди. События. Факты. – М.: Аквариум, 1999.

8. Джонсон П. Современность. Мир с двадцатых по девяностые годы. – М., 1995.

9. Дюрозель Жан-Батіст Історія дипломатії від 1919 року до наших днів. – К.: Основи, 1995.

10. Иванян Э.А. Белый дом: президенты и политика. – М.: Издательство политической литературы, 1975.

11. Иванян Э.А. От Джорджа Вашингтона до Джордж Буша. Белый дом и пресса. – М.: Издательство политической литературы, 1991.

12. История США. В 4 т. Том четвертый. 1945–1980 /Отв. ред. В.Л. Мальков. – М.: Наука, 1987.

13. Ладиченко Т.В. Всесвітня історія: Посібник для старшокласників та абітурієнтів. – К.: А.С.К., 1999.

14. Майборода О.М. Новітня історія (період після Другої світової війни). – К., 1995.

15. Міжнародні відносини та зовнішня політика (1945–70-ті роки) Підручник для студентів гуманітарних спеціальностей вищих закладів освіти /Гол. ред. С.В. Головко. – К.: Либідь,