У кінці серпня 1939 р. над світом немов би розірвалась бомба: ще вчорашні вороги – СРСР і Німеччина – неочікувано для усіх підписали договір про ненапад. Початок цього історичного явища, мабуть, потрібно шукати з того часу, коли СРСР був виключений з процесу Мюнхенської угоди і провалу на літо 1939 р. політики колективної безпеки в Європі. Заміна міністра закордонних справ М. Литвинова (3 травня 1939 р.) на В. Молотова (Скрябін) (голова РНК і за сумісництвом міністр закордонних справ) також була знаковою в цьому відношенні. Це був кінець епохи боротьби СРСР за колективну безпеку. СРСР, підписавши Пакт про ненапад, змінив політику колективної безпеки на політику свого нейтралітету в разі війни в Європі. Договір про кордони і дружбу між Німеччиною і СРСР від 28 вересня 1939 р. був ще одним тому підтвердженням.

Ми уже давали політичну оцінку цим документам в одній із наших попередніх лекцій. Тут ми лише зауважимо, що СРСР був вимушений піти на ці досить ризиковані і непопулярні кроки. Адже міжнародна політична ізоляція СРСР була цілком реальним явищем при такій же реальній загрозі війни проти СРСР з боку Німеччини і Японії. До речі, У. Черчілль охарактеризував радянсько-німецький договір як “у вищій мірі реалістичний з боку СРСР”.

Відтепер СРСР потрапив у моральну ізоляцію. Антифашисти Європи та Америки не могли зрозуміти і підтримати такі дії радянської дипломатії. В міжнародних відносинах виникло зовсім інше становище, з якого намагалися здобути виграш як СРСР, так і Німеччина. Було ясно, що договір носить тимчасовий характер, і він буде існувати до тих пір, поки це буде вигідно його учасникам.

В СРСР була заборонена антифашистська пропаганда. Навпаки, була спроба показати фашистську Німеччину як друга. Мабуть, цим можна пояснити рішення радянського уряду передати Німеччині десятки німецьких і австрійських антифашистів.

Таким чином, зовнішня політика СРСР у міжвоєнний період була спрямована на те, щоб забезпечити найбільш сприятливі умови для вирішення важливих економічних і соціальних проблем. Шляхи досягнення цього були різні – від курсу на всеосяжне роззброєння – до двосторонніх угод, окремі з яких не завжди позитивно сприймалися світовою громадськістю. За великим рахунком можемо сказати, що радянська зовнішня політика не справилась з поставленим завданням повністю. СРСР зміг лише відтягти початок війни проти нього з боку Німеччини. Сама війна для радянського народу, з огляду на радянсько-німецькі добрі стосунки кінця 30-х років, була зовсім неочікуваною.

Література:

Бережков В. М. Страницы дипломатической истории 4-е.изд –М., 1987 611с.

Вторая мировая воина в воспоминаниях. –М., 1990. 551с.

Говард М. Большая стратегия. Август 1942 – сентябрь 1943. –М., 1980. 464 с.

Год кризиса 1938-1939. Документи и материалы. –М., 1990. Т.1-2.

Грушевский М.С. На порозі нової України. –К., 1991. 120 с.

Документи и материалы кануна второй мировой войны 1937-1939. –М., 1981. Т.1-2.

Ефимов Г.К. Устав ООН: инструмент мира. –М., 1986. 131с.

Иллюхин Р.М. Лига Наций 1919-1939. –М., 1962.

История внешней политики СССР 1917-1966. –М.,1986. Т.2. 691с.

История международных отношений и внешней политики СССР 1917-1987. –М., 1987. Т.1-2.

Крылов С.Б. История создания ООН. –М., 1960. 343 с.

Ллойд Джордж. Правда о мирных договорах. –М., 1957. Т.1-2.

Локарнская конференция 1925г. Документы –М., 1959. 511с.

Майский И. М Воспоминания советского дипломата 1925-1945. –М., 1987. 711с.

Алатри П. Происхождение фашизма –М., 1961. 461с.

Брандт В. Воспоминания –М., 1981. 521с.

Вебер А.Б. Классовая борьба и капитализм. Рабочее и профсоюзное движения XX в. –М., 1991. 391с.

Желев Ж. Фашизм. Тоталитарное государство. Перевод с болгарского –М., 1991. 391с.

Забастовочная борьба трудящихся. Конец XIX – 70-е годы XX ст. Статистика 391с.

Идеология международной социал-демократии в период между двумя мировыми войнами –М., 1984. 296с.