не помічники хана, а руські князі. І тільки духівництво звільняється від податей. Усе це робилося з метою привернути духівництво для використання у власних цілях. Хани могли бути вдячні церкві: публічні молитви за ханів уселяли в народні голови думки про необхідність підпорядкування ханській владі. Але не тільки данину вимагали татари від русичів. їм необхідні були гроші й люди для воєнних дій. Духівництво знову ж таки було звільнене від цих повинностей.
Існувала ще і ямська повинність, для якої необхідна була людська сила. «Ям» — вид данини. Однак татари вважали «ямом» повинність постачати коней татарським послам і чиновникам. Також від людей вимагалося виконання повинності щодо постачання корму, провідників і підвід. За виконання цих повинностей несли відповідальність посадники, скотарі й старости. Русичі були зобов'язані піклуватися про транспортне сполучення між різними князівствами й областями своєї країни.
Руські князі, як припускають учені, давали більші суми ханові, щоб відкупитися від нього, ніж ті, котрі були запропоновані самим ханом. Між князями існувала велика конкуренція, завдяки якій і накручувалися такі величезні суми. Великий князь Володимир Дмитрович платив «вихід» у сім тисяч карбованців, Нижньогородське князівство — півтори тисячі карбованців і т. п. Але цими сумами платежі ханам не вичерпувалися. Траплялося платити часом і особливу данину, яку князі брали зі своїх бояр. Змінюваність розміру данини обговорювалася в міжкнязівських договорах. Не регулярно, але все-таки постійно руські князі возили в Орду ханам, а також їхнім близьким дорогі подарунки. Це теж стаття витрат, що лягала в результаті на плечі тих самих платників усякої данини, тобто на селянство й міські трудові маси. Усе це призводило до різних повстань.
Особливо могутнім було новгородське повстання 1259 р. Через кілька років така ж історія повторилася в Ростові, Суздалі та Ярославлі.
Достеменно відомо, що татари ніде не змінювали суспільного ладу, тому що не могли цього зробити. Князі, бояри, купецтво, церква порівняно швидко знайшли спільну мову з татарською владою. Народні маси під натиском об'єднаних сил завойовників і колишніх панів, які спиралися на сильне татарське військо, змушені були скоритися. До столиці Золотої Орди приїхало багато русичів. Тому не дивно, що на південному сході, на Азовському узбережжі й Північному Кавказі, де з давніх-давен жила безліч слов'ян, уже в 1261 р. організувалася спеціальна православна Саранська єпархія з першим єпископом Митрофаном, якого затвердив руський митрополит Кирило III. Крім Сараю, до цієї єпархії ввійшов Переяслав Київський. Глава єпархії одержав титул єпископа саранського й переяславського. Однак це не усунуло розбіжностей між переможеною країною й країною-переможцем. Татарам так і не вдалося освоїти руську землю, тому що їм не вистачило ані організаційних засобів, ані кількості людей, і вони самі розчинилися в тюркському середовищі. Надалі розвиток Русі й Золотої Орди йшов у різних напрямках. Золота Орда потихеньку розпадалася, а руські князівства об'єднувалися в сильну державу. У зв'язку з цим із кожним роком руський народ швидко звільнявся від татарського ярма.