Розправившись з болгарами, турки вдерлися в Сербію. Сербське військо князя Лазаря і боснійські загони воєводи Влатко Вуковича заступили їм шлях на Косовому полі. Тут, поблизу Приштини, 15 червня 1389 р., в день Святого Вітта, сталася вирішальна битва сербів і босняків з армією Мурада І. Турки мали чисельну перевагу (30 тис. проти 15—20 тис. воїнів у сербів і босняків), проте бій розпочався зовсім не так, як замислив султан. Слов'янські загони спершу досягай тимчасового успіху. Важку кінноту союзників не змогли зупинити ані загони яничар, ані широкі траншеї, викопані ними напередодні. Відчутні втрати османів на фронті поєднувалися з не менш відчутними втратами в їхньому запіллі. У розпалі бою один із сербських командирів — Милош Обілич — під виглядом перебіжчика пробрався до турецького табору. В султанському наметі він, несподівано для охорони, вихопив кинджал, яким смертельно поранив Мурада І. І хоча звістку про смерть султана спочатку вдалося приховати від військ, вона незабаром спричинила у стані турків сум'яття. Обидва сини султана раптом почали сперечатися один з одним за владу. Переможцем із цієї сутички вийшов молодший брат Баязид. Убивши свого брата Якуба, він очолив турецьке військо, яке вже оговталося після перших невдач. Турки перейшли в контрнаступ. Розрізнені загони південних слов'ян не витримали турецького натиску й були розбиті. Князь Лазар та інші сербсько-боснійські воєначальники потрапили в полон, їм відтяли голови біля трупа султана. Згодом сербська православна церква оголосила князя Лазаря мучеником.

Незважаючи на поразку сербів і боснійців, успіх турків не був повним, їхні втрати виявились надто великими, а смерть султана і його старшого сина загрожувала внутрішній консолідації Османської держави. Разом з тілами загиблих у Косовській битві серби ще не поховали останні надії на незалежність все ж сербські феодали змушені були визнати себе васалами султана, а вдові князя Лазаря довелося випровадити свою доньку до султанського гарему.

Поразка Сербії наблизила остаточну втрату Болгарією незалежності. Дізнавшися, що Іван Шишман має намір укласти союз із угорцями, Баязид І у 1393 р. обложив Тирново. Облога тривала три місяці. Його захисники виявили надзвичайну стійкість. У місті лютував голод, однак усі пропозиції про здачу обложені відхиляли. Лише за допомогою зрадника турки вдерлися до Тирнова. Городян жорстоко покарали за опір. Частину з них убили, частину вигнали, а частину обернули на рабів. Івана Шишмана турки полонили в м. Нікополі. У1395р. османи завоювали Добруджу. Всі ці території увійшли до складу Османської держави. З болгарських земель примарну самостійність зберігало тільки Відинське царство, що вважалося васалом султана. Після того, як військо угорських хрестоносців розпочало воєнні дії проти турків, цар Іван Срацимир зважився зректися васальної залежності. Розрахунки царя виявилися помилковими: хрестоносці не здолали османів. У вересні 1396р. вони зазнали поразки під Нікополем. Цей розгром вирішив долю останнього осередку болгарської державності. У покарання за зраду Івана Срацимира турки оволоділи Відином, а самого царя полонили. На п'ять століть болгарські землі опинилися під владою османів.

Тепер на Балканах залишалися осколки лише двох непідвладних туркам держав — Сербії та Візантії, їхню загибель відстрочило вторгнення до Малої Азії монгольських військ Тімура (Тамерлана). У 1402 р. османів розбили поблизу Анкари, а Баязид І потрапив у монгольський полон. Зі скрутного становища Порти намагались скористатися її сербські васали. Серби зблизилися з Візантією, а князь Стефан Лазаревич (1389— 1427) дістав від візантійського імператора титул деспота. Цей титул дав найменування Сербській державі, яка в першій половині XV ст. називалася "деспотовиною".

Однак остаточно розірвати васальні зв'язки з Портою сербам не вдалося. Угорці не надали їм належної допомоги, і князь Стефан Лазаревич мусив виявляти чудеса спритності, щоб зберегти прихильність султана Мехмеда. Він навіть підтримував Мехмеда в його боротьбі з сепаратизмом турецьких феодалів. У нагороду за це султан включив до складу Сербії окремі суміжні території. У 1421 р. Стефан Лазаревич оволодів Зетою (майбутньою Чорногорією). Однак зміцнення Сербської деспотовини виявилося нетривалим, її ослаблювали війни з Венецією, внутрішні міжусобиці, васальна залежність від Османської імперії та Угорщини. З другої чверті XV ст. Сербія вступила в період занепаду. Натиск угорців і турків зменшував її територію. Серед сербських феодалів, які очолили боротьбу за збереження деспотовиною самостійності, не було єдності. Частина з них орієнтувалася на Угорщину, частина — на Венецію, частина — на османів. У1439 р. турки захопили м. Смедерєво й оволоділи всією Сербією. Лише чутки про організацію європейцями хрестового походу змусили султана укласти в 1444 р. договір з Угорщиною. Договором передбачалося відновлення Сербської деспотовини. Спроба мадярів порушити того ж року цей договір призвела до їх розгрому турками під Варною.

Новий етап османської експансії розпочався у 1453 р., коли султан Мехмед II оволодів Константинополем. Падіння Візантійської імперії докорінно змінило ситуацію в Південна-Східній Європі. Османи більше не бажали рахуватися з напівзалежним статусом Сербії. У найближчі роки турки декілька разів вторгалися на її територію. Здолавши опір героя сербського народу воєводи Ніколи Скобалича, турки до 1459 р. підкорили Сербську деспотовину. Самостійність Сербії було остаточно ліквідовано. Тоді ж турки зробили спробу захопити Зету (Чорногорію), її територію поділили між собою Османська імперія і Венеція. Антитурецька боротьба державця Верхньої Зети Івана Чорноєвича тривала 25 років. Тільки в 1496р. Чорногорію остаточно завоювали османи.

Кілька десятиліть турки намагалися загарбати Боснію. Спочатку вони лише втручалися