його владу визнали навіть ті, хто до останнього підтримував Владислава. У листопаді 1408р. королем Боснії знову проголосили Остою. Не до кінця задоволений з досягнутого й, очевидно, маючи на меті домогтися виконання умов Джаковацької угоди, Сигізмунд протягом 1410—1411 рр. здійснив кілька походів на Боснію. Його союзниками тепер були Хрвоє Вукчич, який навіть очолив один із загонів, виряджених угорським королем проти боснійців, і сербський деспот Стефан Лазаревич, а основними противниками — Сандаль Хранич і Павле Раденович.
Усобиці в Боснії тривали й у наступні роки, внаслідок чого в країні запанував цілковитий хаос. У 1415 р. сталася подія, що мала дуже серйозні наслідки як для основних учасників цих конфліктів, так і для держави в цілому: Хрвоє Вукчич звернувся по допомогу до турків. Незабаром Османська імперія перетворилася на вагомий зовнішній чинник, що впливав на внутрішньополітичну ситуацію в Боснії, дуже швидко відсунувши Угорщину на другий план. У такий спосіб розпочалася підготовка до вирішального наступу турків, що завершився втратою Боснією державності в 1463 р.
На перших порах турків, як альтернативу домінуванню Угорщини, підтримала в Боснії не лише феодальна верхівка, яку підштовхували до цього інтереси змагань з конкурентами, а й значна частина простого люду. Від Османської імперії чекали нових способів розв'язання проблем, у тому числі й питання віросповідування (толерантність ісламу стосовно поширених у Боснії православ'я та богомильства була набагато вищою порівняно з агресивною нетерпимістю католицтва).
Події в Боснії в 20—30-ті роки XV ст. в основному пов'язані з перманентною громадянською війною, дальшим погіршенням економічної ситуації та умов життя більшості населення, поступовим зростанням османського впливу й присутності. Головну роль у вирішенні внутрішньополітичних питань відігравав Сандаль Хранич, а боснійський престол по черзі обіймали Остоя (помер у 1418 р.), його син Стеван (де-факто до 1420 р., де-юре до смерті в 1423 р.), Твртко II (помер у листопаді 1443 р.). Угорщина час від часу намагалася робити кроки, спрямовані на повернення її колишніх позицій у Боснії; Боснія та Сербія воювали між собою, намагаючись розв'язати територіальні суперечки навколо міста Сребрениця. Традиційно активну роль у внутрішньобоснійських справах прагнула відігравати Венеція; значний вплив справляв Дубровник. В умовах релігійного плюралізму, наявності на території країни прихильників відразу чотирьох віросповідань (богомильства, православ'я, католицизму, ісламу), найбільшу вагу мали богомили, які виступали проти будь-якої королівської влади, будь-якої централізації і тим самим об'єктивно сприяли процесові дезінтеграції країни, гальмували утвердження боснійської державної ідеї.
Наступним, після Тертко II, боснійським королем став Стефан Томаш, син Остої (1443—1461). Проти нього виступили окремі боснійські можновладці, очолювані найвпливовішим на той час у Боснії феодалом, небожем Сандаля Хранича — Стефаном Вукчичем, якого до того ж підтримували Османська імперія, частина угорських феодалів, зокрема Герман Цель-ський, який претендував на боснійську корону, а також богомили. Томаш урятував ситуацію лише завдяки підтримці папської курії (заради цього він прийняв католицтво) та іншого мадярського феодала, конкурента Германа Цельського — Янко Хуняді.
Обставини як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру не дали змоги Томашеві виробити стратегію і тактику боротьби за збереження боснійської державності перед лицем османської загрози, що дедалі зростала. Боснія в добу його правління, як і раніше, потерпала від чвар, втрачала нові й нові області. Найбільшою територіальною втратою було відокремлення в 1448 р. земель, що належали герцогові Стефану. Незабаром, зважаючи на титул їхнього володаря, ці землі дістали назву "Герцеговина". У 1454 р. султан, окрилений захопленням Константинополя (1453), зажадав від Томаша передання туркам чотирьох боснійських міст, а через три роки вирядив до Боснії великий загін робітників, які мали під захистом 8-тисячного війська збудувати переправи через річку Сава. Фактично покинутий напризволяще західними союзниками, Томаш зробив спробу бодай частково виправити становище через об'єднання Боснії та Сербії під владою свого сина Стефана Томашевича, проте це йому не вдалося.
Після падіння Сербії в 1459 р. стало зрозуміло, що наступною на черзі стане Боснія і, що загарбання її турками є лише питанням часу. В липні 1461 р. Томаш помер, престол успадкував його син Стефан, якому судилося бути останнім боснійським королем. Навесні 1463 р. османські загони почали регулярно здійснювати рейди проти Герцеговини та Боснії. Стефан, розуміючи безвихідь свого становища, запропонував султанові договір, який передбачав збереження статус-кво на п'ятнадцять років, але відповіді на свою пропозицію не одержав. У травні 1463 р. султан на чолі потужної армії вступив на територію Боснії, крок за кроком просуваючись углиб країни й захоплюючи одне за одним усі найважливіші міста. Похід тривав лише шість тижнів і завершився цілковитою перемогою турків, без жодної серйозної битви й практично без опору боснійців. Короля Стефана Томашевича, як і більшість боснійських можновладців, за наказом султана стратили. У всіх основних містах країни розмістилися османські залоги. Боснія перестала існувати як самостійна держава.
Соціально-економічний розвиток Боснії в цілому відбувався так само як і в інших сербських землях. Певні відмінності зумовлювалися в основному її розташуванням, або, за твердженнями деяких істориків, тим, що вона протягом майже всієї своєї історії залишалася "периферією периферії".
Існували дві основні соціальні верстви: панство і селянство. Окрему групу становило духовенство. До панів належали всі, хто мав у своєму розпорядженні чи у власності надлишок землі й селян, які цю землю на певних умовах обробляли. Всі інші вважалися селянами. Останні, своєю чергою, поділялися на "себрів", "кметів", "отроків", "селян" — залежно від характеру майнових відносин з паном. Цікаво,